Розділ 11. Могила в саду

Вдруге за добу прокидатися пополудні було неприємно – відчувалося, наче більша частина дня вже втрачена, а роботи все ще залишалося стільки, що я й не знала, куди себе подіти.

Фаїн прибрав тільки кухню, а решта дому залишалася такою брудною, що пил не осідав навіть тоді, коли там ніхто не ходив, а все кружляв і залітав у легені. Від вчорашньої хорошої погоди не залишилося й сліду: коли я відчинила вікно у спальні, аби впустити трохи свіжого повітря, подув сильного вітру ледь не збив мене з ніг. 

Хмари зависли над горами й поволі рухалися у бік долини та пагорбів, а це значило, що не пізніше, як вночі, на нас знову проллється злива. 

Фаїн наче щез, і якби не періодичний гуркіт й стукіт з зіллєварні, я б подумала, що він нарешті забрався з мого дому. Коли я спустилася до крамниці, виявила, що трави вже зникли з підвіконня, а двері у зіллєварню стояли зачинені, тож не стала турбувати чоловіка. 

Щось підказувало мені, що він не з тих людей, які люблять погомоніти між роботою – попри усю його загальну балакучість. Сонце то виринало з-за хмар, то ховалося знову, підсвічуючи садочок Агнії золотим на тлі грізно-сірого неба. 

Я хотіла відразу ж кинутися до землі, взятися за посадку, просапування та догляд за рослинами, та стримала себе. Спершу – неприємна частина. Тож під акомпанемент вибухів, що кожний десяток хвилин долинали із зіллєварні, я драїла спальню, крамницю, коридор та тепличку. 

І коли останнє віконце у теплиці засяяло чистотою, я нарешті дозволила собі видихнути. Сил на те, щоб іти в сад, не залишалося зовсім.

…І так пройшли ще три дні. Кожного разу, коли мені здавалося, що з прибиранням дому завершено, виявлялося, що я пропустила ще якусь пляму, ще одну домівку павуків, ще одну дірку у підлозі, з якої починало нещадно смердіти, щойно я відсовувала мостину. Енергії ставало тільки на те, аби доповзти до ліжка, перевдягтися й заснути в Фаїна під боком. 

Хоч як би я не хотіла зізнаватися, мати його у спальні було неабияк зручно: він пашів жаром і грів у холодні ночі, а ще мав звичку обіймати мене уві сні. Я супилася, але не скидала його рук.

…кошмари повернулися, і прокидатися в ліжку не одній було не так моторошно. 

– Добраніч, Алтеє, – пробурмотів Фаїн в ніч п’ятого дня перебування у домі. Він відклав книгу з зіллєваріння на підлогу. – Тільки спробуй не забирати в мене ковдру серед ночі цього разу, гаразд?

Він вчепився у свій край так, наче я збиралася почати крадіжку прямо зараз. 

Я коротко кивнула, і ми синхронно відвернулися в різні боки, залишаючи між спинами менше, ніж палець простору. Я дмухнула на свічку, і кімната погасла у темряві. 

✿ ━━━━━━  ☘☘☘  ━━━━━━ ✿ 

Я повільно спустилася з другого поверху, прискіпливо придивляючись до стін та підлоги. Дерево все ще рипіло, все ще залишалося вологим від дощів і не встигало просохнути – але зараз принаймні воно не було брудним. 

Все, що можна було викинути, я викинула. Не жаліла ані мотлоху, ані особистих речей Агнії, яких виявилося на диво небагато: всі її пожитки вдалося скласти в одну велику торбу, яку я доручила спалити Фаїнові. Самій цим займатися зовсім не хотілося – бо тоді б я могла відчути жаль, чи бажання покопирсатися у речах старої. А це був хибний шлях, і я це знала. 

Понеділок приніс один з рідкісних днів без дощу, тож я прихопила відро, невеликі граблі та сапочку і нарешті подалася до саду. З настанням весни все у ньому почало рости з неймовірною швидкістю – не інакше як через якісь експерименти Агнії з добривами. Ось тільки росли не лише цілющі трави, але й бур’яни, і сьогодні я мала намір покласти їм край. 

Щойно я переступила поріг дому, у зіллєварні щось ще раз вибухнуло – але не так гучно, як бувало кілька разів раніше. Я похитала головою та грюкнула за собою дверима, залишаючи Фаїна наодинці. 

За три дні роботи він ще не зварив жодного зілля, хоч проводив за казаном майже увесь час, що не спав. Але вони то вибухали, то набували дивного кольору, то починали іскрити дивними кольорами… І у будь-якому іншому випадку я б подумала, що він – шарлатан і зовсім негодящий зіллєвар. 

Але це була лабораторія Агнії, і я б не здивувалася, якби вона зачарувала казани, аби тільки вона могла варити в них зілля. Чи наклала б якесь дивне прокляття на кімнату. Чи… 

Однаково Фаїн був моїм єдиним шансом запустити крамницю, тож я намагалася йому не заважати. 

Робота в руках прямо горіла: я за кілька годин розібралася із грядками квітів під вікнами, а тоді перейшла до чагарників, озброївшись великими ножицями. Гроза кілька днів тому наробила немало лиха: чимало гілок лежали, переламані, і на них повільно всихали маленькі листочки, що ще навіть не встигли розпуститися. 

Я взяла гілочку порічки в руки, придивляючись до неї пильніше. Я не хотіла використовувати магію – не зараз, не так – але іскри однаково почали миготіти на пальцях. 

Я затримала дихання. 

Айвар, аїр, айва довгаста, айва криклива, айлант сипучий…. 

Та скільки я не перераховувала рослини, іскри не зникали. Я надто давно не використовувала чари, у біганині та прибиранні забула за те, щоб передати їх в артефакти, і тепер вони потребували бодай якогось виходу.