Розділ 9. Моя кохана Алтеє...

Щойно я її відкрив, у носа вдарили пахощі сотні трав, і довелося трохи відсунутися назад, аби не почати чхати. І недарма: бо коли я знову присунувся до валізки, брови самі собою зійшлися на переніссі. 

Вся вона була заповнена травами дощенту: вони лежали пучками, окремими суцвіттями, корінцями й порошками, але щонайменше половина з них не була тим, що використовувалося у травництві. У традиційному травництві – де рослини збиралися для лікування у тому чи іншому вигляді. 

 – Алтеє, Алтеє… – скрушно похитав головою я.

Пальці пробіглися по жмутках рицини, стреліції й конвалії дурманної, потім по хвощу і купині. А ще у валізі лежали сушені вовчі ягоди, аконіт, беладонна – все посортоване по окремих маленьких баночках, вже готове до використання. 

Майже повний набір для отруєння. Я ще раз промацав усі оберемки, намагаючись зрозуміти, наскільки вони старі. Трави вже встигли всохнути, але стебла залишалися досить гнучкими, не такими вже й давніми. Зібрані точно не довше, ніж місяць тому. 

А Агнія ж загинула всього за кілька тижнів до цього дня. Чи були пов’язані ці дві події, я ще до пуття не розумів, але підозри почали закручуватися з новою силою. Більшість трав, що я знайшов у Алтеї, я переписав до записника. Поспішний почерк відразу ж під пальцями зникав під силою чарів, і я не турбувався про те, що хтось небажаний зазирне всередину. 

Я вже збирався закрити валізу та перейти до третьої, та вчасно помітив краєчок листочка, що визирав з-під підкладки. Я обережно потягнув за нього, і ось тоді у валізі відкрилася ще одна, потайна кишеня – чи то навіть потайне дно. 

У ньому розмістилася ціла тека, заповнена якимись папірцями, листами, виписками – і це була справжня золота жила до розслідування. Я взяв першого до рук і навіть не встиг почати його читати – тільки вихопив ім’я на самому вершечку листа. 

Від Агнії Лесик. 

Папір у руках відчувався холодним і пустим – наче він був прірвою у темряву та безкрайню порожнечу. Від нього долинала така потужна неприємна енергія, що я проти волі впустив його з рук і не наважився підняти знову. 

Що б не відбувалося між Агнією та Алтеєю, ці почуття були такі сильні, що впливали на матерію магії. Вони виливалися у світ темними потоками, від яких в мене волосся на руках ставало дибки. 

Я знав, що мушу прочитати того листа – якщо Алтея й дійсно щось замислила, тоді розгадка, скоріш за все, містилася б в одному з листів до її бабці. Але ніч довга – я ще встигну взятися за неприємну роботу. 

Замість цього я взяв до рук інший папір – теж відкритий лист. Алтея, вочевидь, була з тих людей, що зберігали усю кореспонденцію ще роки після того, як вона була надіслана – і хоч це й зовсім не дивувало, я не міг не порадіти удачі, що сама впала мені в руки. 

Та радів я недовго. Якщо енергія у листі від Агнії була темна, то чари, що зачаїлися у записці від Аврори, змушували похолодіти кожну клітинку у тілі. Як Алтея, така слабка й бездарна у магії, могла мати стільки крижаної й точно чарівної люті?

Цього разу записка залишилася в мене в руках, хоча я не міг ігнорувати її вплив: пальці на руках наче покрилися інеєм, а розум намагався один за одним підкинути найгірші спогади: наприклад, як я безперестанку горю живцем чи стою, не сміючи нічого сказати. 

Текст був короткий. 

Алтеє, 

повертайся додому. Негайно. Мені так погано, що я не можу дихати. Сьогодні вранці я стояла на даху і все думала… Ти знаєш, про що – і якщо ти не приїдеш провідати мене прямо зараз, я просто не витримаю. 

Аврора.

Папір був дорогий, але в деяких місцях майже стерся, бо хтось постійно тримав його у руках. І що довше я стискав листа, то більше емоцій Алтеї проникало у мене крізь нього. Спершу це була тільки лють – всеосяжна й холодна. Але під нею ховалося щось ще – жаль, смуток. 

Горе таке велике, що я побоявся заглиблюватися у нього сильніше, бо у ньому можна було й загубитися, і втонути. 

А Алтея ж зовсім не складала поки що враження людини, що здатна на горе – щонайменше, особливого жалю за бабусею я у ній не помічав. Листа я опустив назад до стоса, намагаючись взагалі не зачіпати його, коли діставав наступного. 

Але майже всі листи були то від Аврори, ким би вона не була, то від Агнії – і всі пашіли злістю, люттю та болем. Зрештою вдалося дістатися самого низу товстого стоса – і ось там на мене причаївся де один адресант – такий собі Ігнат Сметвик. 

Лист від нього виглядав так, наче його відкривали й читали всього один раз, а потім обережно заклали в теку, аби більше ніколи не діставати. 

Моя кохана Алтеє, 

з сумом маю передати мої співчуття. Горе сталося в ніч проти четверга, 27 березня. На жаль, ми нічого не могли вдіяти… 

Я метнувся очима до наступного рядка, та в цю ж мить двері крамниці тихо скрипнули, відчиняючись. То була Алтея – хто ж ще. Її не було так довго, що я вже й забув, що мав кожні кілька хвилин перевіряти, чи не повертається тонка фігура звивистою стежкою з лісу. 

Я вхопився за усі листи й почав поспішно пхати їх назад до валізи, водночас намагаючись згадати, як вони стояли до того, як я їх випотрошив. Коли останній лист вже опинився у саквояжі, на долоню мені щось впало.