Розділ 7. Причинна відьма

Я сиділа, наче прикипівши до сидіння, й не могла змусити себе встати. 

Звісно ж, я розуміла, що без спілкування з місцевими не обійтися – зрештою, це була крамниця. Але я не підіймала прапорця над домом, а значить, селяни мали б розуміти, що вона ще зачинена. 

Якусь мить я думала просто її ігнорувати й почекати, поки жінка сама забереться геть. Ось тільки поки я сиділа у роздумах, Фаїн вже підскочив на ноги та зі скрипом прочинив двері у сад, впускаючи непрохану гостю. 

– Ось це так гроза вчора була, так? – запитала жінка надміру весело, тільки й переступаючи через поріг. – А ви ж тільки вчора прибули! Жахливе мало бути перше враження…

Вона обвела поглядом теплицю. В ній не змінилося відучора зовсім нічого – окрім того, що суниць на кущах поменшало, а рослини після недбалого поливу дощем трохи підняли голови. 

Фаїн несподівано розсміявся, а я все ще сиділа, навіть не повернувшись повністю до жінки – не впевнена навіть, чи справді маю це робити. 

– Так, вчора ми справді трохи знервувалися, – відповів зіллєвар. Він театрально махнув рукою, і в нього під пальцями невідь звідки виникнув третій стілець, що він приставив до стола. – Прошу, приєднуйтеся до нас. Мене звати Фаїн. 

Жінка розпливлася у посмішці. Попри те, що далеко не всі назвали б Фаїна й справді красивим, щось було у виразі його лиця, що змушувало мене повірити: розбивав серця він не гірше, ніж нав’язував свою компанію. 

І тільки тоді, коли погляд жінки ковзнув на моє не надто привітне лице (хоч я й намагалася приховати розгубленість й легке роздратування), вона сплеснула руками. 

– Ох, як це так, я й не представилася, – очі селянки й далі блукали теплицею і кімнатою за нею, намагаючись вчепитися за найменшу деталь. – Я Геста, місцева швачка. Тож якщо раптом що потрібно буде… – її погляд побіжно, але виразно ковзнув по моїй сукні, і вона закінчила, як ні в чому не бувало: – звертайтеся. 

Я стримано кивнула, а Фаїн пирхнув, підсуваючи до Гести горня, яке ще не встиг використати. Він налив їй чаю, і вони перекинулися кількома фразами, не звертаючи на мене жодної уваги. 

Мене це більш ніж влаштовувало, і я вчепилася за свій обід. Та перерва, як виявилося, була тільки тимчасова. 

– А я ж теж принесла вам гостинця, – поділилася дівчина, чи то жінка – я все ніяк не могла точно визначити її вік. Тоді вона дістала в себе з-під ніг кошика, накритого вишитою хустинкою. Згори на ньому примостився оберемок, що спершу я сприйняла за траву, а тоді зрозуміла, що це квіти.

З тих, що у травництві зовсім непотрібні – тюльпани й кілька гіацинтів. Звичайні садові рослини, що не представляють жодної цінності. Я прийняла букет від Гести, ввічливо до неї посміхнувшись, а тоді поклала поряд. 

Втім, під поглядом, що кинув на мене спідлоба Фаїн, все ж піднялася та вирушила на пошуки вази – нею зрештою стала особливо велика колба з дивним бузковим нальотом на дні, що вже точно не могла використовуватися за призначенням. 

Фаїн за моєю спиною розсипався у подяках за черешневі пироги, і я також стримано виявила вдячність – але щось у моєму лиці, певно, було недостатньо щирим, бо Геста тільки відмахнулася і ніяково замовкла. 

– Я чимось можу допомогти? – запитала я зрештою, щойно Фаїн змовк на якусь мить. – Крамниця ще зачинена, та якщо потрібне якесь особливе зілля, приготувати його не буде проблемою.

Геста перевела погляд з мене на Фаїна, наче шукала в нього якогось розуміння, і зіллєвар тільки тяжко зітхнув та нічого не сказав. 

– …ні, – майже промимрила зрештою швачка, закладаючи за вухо пасмо світлого волосся. Такого світлого, що воно могло бути й сивим, і просто вигорілим на сонці. – Просто хотіла привітатися. Ми й не знали, чи приїде хтось у крамницю після Агнії. 

Вона замовкла на мить, роздивляючись чай у своєму горнятку. 

– Про покійників, звісно, так не заведено, та пані Лесик все ж була… непроста. 

Я підтисла губи, вже знаючи, куди далі поверне ця розмова. Не помітивши виразу мого лиця, Геста вже сміливіше продовжила:

– Ми завжди намагалися ставитися до неї з повагою, та Агнія останні роки була сама не своя. Та що там насправді роки… десятиліття! Наче після народження маленької Аврори в неї вселився демон. У сусідніх селах її називали не інакше, ніж Причинною Відьмою–

Щойно слова злетіли з язика жінки, вона закрила собі рота обома долонями – все ж розуміла, що є межа будь-якій відвертості. Особливо, коли говориш з родичкою цієї-таки Причинної Відьми. 

Про прізвисько я, звісно ж, знала – принаймні третина адресованих мені помилково листів починалися саме з цього підпису. Але від того слухати Гесту чомусь не було простіше. 

Фаїн сидів, насупившись, і переводив погляд із мене на швачку, а я сіла рівніше. 

– То я все ж можу чимось допомогти? – запитала холодно, відкидаючи будь-які спроби у безглузду ввічливість. 

Геста різко відкинулася на спинку стільчика, відчуваючи переміну у настрої, і знову похитала головою.

– Ні, ні. Я… піду, певно. Рада була познайомитися. 

Жінка вже була біля порогу теплиці, не потурбувавшись ані про те, щоб забрати кошик та серветку, ані про те, щоб допити чай, але тоді на мить спинилася.