Розділ 5. Поділ спальні

До дверей будиночка залишалося бігти всього нічого, і я швиденько заскочила всередину, але лишилася на порозі – чекати на Фаїна, що йшов повільніше, спираючись на ціпок. 

Він безцеремонно відтіснив мене плечем, а тоді змахнув головою, що той собака, струшуючи холодні краплі з гострих голочок волосся. 

– То що, де я буду спати? – запитав він, щойно знову скинув на землю мішок й стягнув плаща, залишаючись в одній тільки лляній сорочці, на яку теж почала стікати вода. 

Я ж підійняла брови, спостерігаючи краєм ока, як злива не тільки не вщухає, а лише набирає обертів. 

– Точно не тут, – відізвалася байдуже, струшуючи й своєю головою. – В мене тільки одна спальня. 

Я рушила до крамниці – закривати усі вікна та завішувати чим доведеться ті, що вже не мали у собі скла – ще тільки не вистачало затопити дім Агнії у першу ж ніч мого тут перебування! 

Та Фаїн наче не почув – пішов за мною і почав накладати якісь чари поряд, шепочучи собі ледь чутно щось під носа. На мене, яка робила все руками й без магії, він поглядав здивовано і трохи зверхньо. Я ж намагалася не зважати. Та варто мені було відвернутися й попрямувати до протилежної стіни, як вікно, над яким чаклував Фаїн, почало потрохи світитися. 

І з його реакції я швидко зрозуміла, що він цього не планував. Світло розросталося й розросталося, а я дивилася на краплі магії у повітрі майже зачакловано. Ось вони були окремо, а ось поєдналися з іншими – тими, що по собі залишила Агнія. А ще були випари з зіль, і плями від них ж на стінах й на склі… 

– Лягай! – раптом крикнув Фаїн, кидаючись на підлогу. Я не встигла навіть нічого зрозуміти, перш ніж він смикнув мене за руку вниз. Падіння було не надто приємним, але швидким, і в наступну мить я опинилася прямо під зіллєваром, ввіткнувшись носом у виріз його сорочки. Пахнув він стиглими вишнями й вогнем, і я вдихнула сильніше, вже мимоволі торкаючись щокою його гарячої шкіри. 

І тут вікно вибухнуло – розлетілося тисячею друзок як раз у ту мить, коли я хотіла запитати, що в демона він робить? Шматки глини й каменю розсипалися навколо, але мене не торкнувся жоден – вони опадали на спину Фаїнові й на підлогу, стукаючись гострими краями. 

– От демон! – вилаявся зіллєвар мені у вухо, і, щойно склопад припинився, перекотився на спину, залишаючи мене на підлозі саму. Ще якусь мить я не піднімалася, а тільки лежала на дошках, спостерігаючи за стелею. 

Фаїн, на диво, сперся на свого ціпка перший, а тоді протягнув руку й мені. Замість віконної рами у стіні стояла величенька така діра, яку вже почало поволі заливати дощем.

– Так, дякую, Фаїне, що врятував мене, – пробурмотів він собі під носа за кілька митей, обтрушуючи мені спину від пилу. Я ж тільки подивилася на нього так скептично, як тільки могла, і відмовила:

– Дякую, Фаїне, що зруйнував половину крамниці. Мені тільки цього не вистачало до усіх моїх проблем. 

Чоловік трохи скривився, але я бачила, що йому й справді шкода. Він легенько провів долонею по залишках вікна, а тоді сказав вже голосніше. 

– Так, чари тут застосовувати не варто. Але якщо ти знала, чому не сказала мені?

Я промовчала – бо не знала насправді. Не використовувати магію вже давно увійшло у звичку, таку ж міцну, як наточування травницького ножа щосереди. Але, вочевидь, захист на будиночку таки якийсь був – але настільки вправний, що я з першого погляду його й не помітила. 

Решту роботи ми виконували мовчки – провощеним плащем Фаїна закрили діру у вікні, позатикали ганчір’ям решту просвітів, через які у хату потрапляв дощ, а тоді рушили на другий поверх. Там, на жаль, ситуація була зовсім не краща, як не гірша – через стелю на підлогу у спальні щохвилини скрапувала вода, утворюючи калюжу, і скільки б ми не возилися, намагаючись її усунути, нічого не вийшло. 

Зрештою під слабкий потік води просто підставили відро, сподіваючись, що цього вистачить до ранку. Я робила усе механічно – навіть не думала, бо від цього ставало надто очевидно, що я вв’язалася у авантюру, яка цілком може виявитися мені не по зубах. 

Але у Фаїна думки, певно, все вирували й вирували. Зрештою він не стримався. 

– А все ж, скажи мені – що тут відбулося? І не придумуй цих відмовок хоч раз. 

Я саме підставила ще одну дубову діжку під скрапуючу воду на кухні та глибоко зітхнула. 

– Тут немає ніякого секрету, – стримано відізвалася я. – Просто моя бабуся була дуже… палкою та специфічною жінкою. 

Кіт, що сидів на столі весь цей час, ліниво підійняв голову. 

– Та вона була просто божевільна, ця твоя Агнія, – раптом сказав він скрипучим і точно жіночим голосом. 

Я завмерла, як була – напівзігнута, а тоді повільно повернулася до тварини. Кіт виглядав точнісінько так, як і коли я вперше його побачила, і зовсім не був схожий на зачаровану людину. 

Я перетнулася поглядом з Фаїном, і його очі були такі ж розширені, як і мої, коли ми водночас зробили назустріч котові по маленькому кроку. 

– Що ти сказав?.. – невпевнено повторив чоловік. Кіт примружився, почухуючи вухо задньою лапою, а потім видав, знову відверто жіночим і людським голосом:

– Мяв.