Розділ 4. Бажаю вдалого зіллєваріння

Що значить – не спрацювали? Можливо, більше користі буде, якщо ви викинете у вікно свої голови, а не мої зілля.

Агнія Лесик, у відповідь на розгніваний лист покупців. 

Пане Штоль, надсилаю гроші як компенсацію. Тільки не йдіть до королівської гвардії. Моя бабуся вже стара, і її розум іноді стає її ж найгіршим ворогом. 

Алтея Лесик, у відповідь на другий розгніваний лист тих-таки покупців.

✿ ━━━━━━  ☘☘☘  ━━━━━━ ✿

Коли я підійнялася сходами, чоловік вже сидів за столом на кухні. Він закинув одну ногу – саме ту, що не міг зігнути – на бильце стільця, і дивився на мене з цікавістю в очах. Та я все ж помітила, що його лице знову стало трохи блідішим, а на скронях виступили ледь помітні краплі поту. 

– Двері з дому були в іншій стороні, – сказала я рівним тоном, сідаючи за стіл. Варити гільдійцеві чай я точно не збиралася. 

Кіт повільно піднявся за мною і самовдоволено влігся на підлозі, не підіймаючи до жодного з нас очей. Здавалося, він втратив будь-який інтерес до чоловіка. 

– Але я ще не йду, – посміхнувся зіллєвар, а тоді закинув обидві руки за голову й розкуйовдив коротке волосся. – Невже тобі справді не цікаво, що сталося? 

Я втупилася у чоловіка поглядом. 

– Ні, – сказала просто. – Бо нічого не сталося; Агнія померла від старості, а місцеві розікрали зілля з крамниці. 

Певно, так воно й було. Я не могла собі уявити, щоб з жителями Яснівця Агнія жила у мирі та злагоді. І попри те, що вона була єдиною відьмою на багато миль звідси, продавала зілля вона здебільшого не місцевим – а ті ходили до неї тільки за страшної потреби, якщо ходили взагалі. 

– Чому ти так думаєш? – швидко запитав зіллєвар, нахиляючись до мене. Стіл був вузький, і між нашими носами залишилося зовсім мало простору. Певно, він очікував, що я знічуся, але я тільки відповіла спокійним поглядом. 

– За життя Агнія надокучала багатьом людям. І, певно, її смерть стала для когось справжнім святом, – сухо зауважила я, вказуючи на вибите вікно й побиті тарілки. 

– Але… – почав чоловік, а тоді затнувся. Я знала, що мовчить він не через брак аргументів – весь вираз його лиця кричав про те, що йому завжди, завжди є що сказати. 

– Жодних але. Забирайся звідси та передай Латірусові, що йому тут ловити нічого. 

Можливо, у моєму голосі було більше жовчі, ніж я сама очікувала, але вона не залишилася непоміченою. 

– Ти щось проти нього маєш? – запитав зіллєвар з інтересом, перекидаючи ноги на стіл. В його лиці на мить зчитався біль, коли він розпрямив коліно, а я підійнялася на ноги й відвернулася. Полізла до шухляд діставати чай, аби тільки не дивитися на гільдійця – руки наче діяли самі, не чекаючи команд від розуму.  

– Ні. 

Я не бачила його лиця, але недовіру відчувала й без того. 

– Та що ти говориш? 

Я засипала трави у чайник, спеціально додаючи більше анісу та гвоздики – зазвичай вони мало кому подобалися у тій же кількості, що й мені. Вода полилася повільним потоком, і я частково сподівалася, що вона заглушить мої слова. 

– Латірус – недальновидний дурень, і я його просто зневажаю. 

Я понесла чайник до маленького вогняного каменя, але навіть не встигла поставити його та запустити артефакт – прямо в моїх руках посудина нагрілася, а з носика почало парувати. 

Я кинула невдоволений погляд на зіллєвара – а що, якби він помилився у заклинанні? Підсмажив мені пальці? Але він наче прочитав все з мого лиця – знову. 

– Не дивися так. Я ці чари вночі з зав’язаними очима повторити можу, – він закотив очі, а я поставила чайник на стіл і полізла за чашками. 

Принаймні в одному мої очікування таки справдилися: на кожній з них біловолоса кучерява пастушка тримала то кошика, то ягнятко, то руку молодого і дужого дроворуба. 

Аромат чаю трохи перебив непривабливий запах кухні й бруду, і я з задоволенням вхопилася вже трохи задубілими пальцями за теплу кераміку. Чоловік наче навмисно дочекався, поки я піднесу чашку до губ, і тоді лукаво запитав:

– А Латірус недальновидний дурень через те, що не дав тобі ліцензію, так? Чи є ще якась причина?

Він, звісно ж, знав, що іншої причини не було. Тож я пробуравила чоловіка перед собою поглядом і знову повторила:

– Забирайся геть. 

На диво, цього разу він погодився легко. Одним ковтком допив увесь чай, насупився через надто гіркий смак, а тоді почимчикував до сходів. Я, звісно ж, не стала його спиняти, але пішла слідом, аби причинити двері та переконатися, що більше сьогодні небажаних гостей не буде. 

В зіллєварні гільдієць підхопив свого величезного мішка, що задзвенів, як гаманець, набитий золотом, й закинув його собі на плече, навіть не похитнувшись від немалої ваги. 

Я весь цей час дивилася на нього, злегка примружившись: невже й справді піде? І що довше чоловік зволікав, перевіряючи кишені мішка, то більше я переконувалася – усе це не більше, ніж вистава, аби пошити мене у дурні.