Розділ 3. Незнайомець у зіллєварні

Я примружилася й наблизилася до вікна. Воно виходило на крейдяний ліс – дуже зручно, бо ніхто з села не помітив би проникнення, навіть якби воно відбулося серед білого дня. А потім я відчула тепло від підвіконня. 

Гаряча, густа магія – і вона точно не належала Агнії, а ще зовсім не була схожа на мою. Сліди вже майже розвіялися, але я все ще відчувала її навколо, коли трохи прислухалася і принюхувалася. Різка, гіркувата – і майже точно чоловіча. 

Ось це відкриття вже досить неприємне – але й не дивовижне. Враховуючи те, як жила Агнія, не дивно, що в неї назбиралося чимало ворогів. Та йти проти відьми – ризикований крок. А ось розтрощити усе після її смерті – вже набагато безпечніший і приємніший. 

Залишається тільки сподіватися, що хто б не точив зуба на Агнію, не перекине свою злість згодом й на мене. Різким помахом руки я розвіяла рештки чарів у повітрі – нічого їм робити у моїй тепер спальні. Але потоки сили запам’ятала: якщо доведеться зустріти чаклуна, я йому про все нагадаю. 

Жодного захисту на будиночку поки що, до свого подиву, я не помітила – ані амулетів, ані замовлянь, і, вочевидь, Агнія просто сподівалася, що сама її слава відганятиме небажаних людей якомога далі. Я сіла на жорстке ліжко, а тоді зітхнула, знову вдихаючи вологе повітря. 

Старі вологі стіни дивилися на мене, наче здавлюючи в цій маленькій і розхристаній кімнатці. І для цього я покинула столицю? Залишила підробіток в академії, розірвала усі контракти з зіллєварнями?
Думка про те, що крамниця може бути надто зруйнованою для відновлення – як і репутація прізвища Лесик – билася на самій поверхні розуму й не хотіла йти, скільки б я її не давила. 

А що, як мені не вдасться? Що, як дванадцять золотих стане тільки не те, аби прожити тут з рік, а тоді доведеться побиратися чи знову йти на поклін до Сметвиків й благати Ігната прийняти мене назад? 

Про що я взагалі думала, коли вирішила переїхати?..

На першому поверсі щось грюкнуло. 

Голосно і дзвінко, наче розбилося ще кілька з вцілілих колб. Я ледь не підскочила на ліжку та напружилася, стискаючи кулаки. Серце загупало у самому горлі, а гарячі потоки магії ринули по венах до самих пальців, фарбуючи їх у чорне. 

Звук стих, і я примусила себе розтиснути долоні та дивилася на них, поки чорнота не зникне. Але серце не припиняло вистукувати, як би я не намагалася його заспокоїти. Що це було? Кілька пляшок впали через протяг, чи?..

Погляд сам собою метнувся до розбитого вікна. Чи міг грабіжник, який прийшов мститися мертвій Агнії, все ще бути тут? Знаючи свою вдачу на подібні речі, я б зовсім не здивувалася. 

Дуже тихо, намагаючись не видавати жодного зайвого звуку, я піднялася. Якщо там все ж хтось був, то він точно знав, де я – я не намагалася бути тихою, навпаки – скрипіла шафками і сходами, аби хоч трохи розвіяти мертву тишу дому. 

Але застати себе зненацька я не дам. Магія прямо рвалася в долоні, але жорстким зусиллям волі я загнала її так далеко, щоб вона не змогла вирватися, а тоді потягнулася до кишені сукні. 

Похідний ножик для зрізання трав – така собі зброя, і навряд чи виграє мені багато часу. Але він гострий, а я не сумніватимусь перед тим, як скористатися ним. 

Цього разу кожен скрип, що видавали сходи, здавався останнім, що я почую в житті. Крамниця знову стала тихою, як кладовище, але я все ще не могла розслабитися. Ніж у руці, на щастя, не дрижав, але я відчувала, як похололи пальці на ногах, і що голос в мене зовсім зник – певно, якби довелося закричати, з горла не вирвалося б жодного звуку, окрім жалюгідного шипіння. 

Я вже була майже внизу – всього кілька сходів до дверей за прилавком крамниці – коли за стіною почулося відчайдушне мявкання, а тоді – удар чогось великого й важкого по підлозі. 

– Пресвята Гелена, геть! Геть з мене, мішок шерсті! Демонове поріддя!

Голос був точно чоловічим, глибоким і злим. І в ту мить, коли я почула його, дивні окови страху спали. Це був просто чоловік у моїй крамниці – тож я різко відчинила двері й кинулася вперед, все ще тримаючи ножа для рослин перед собою. 

Помітити тіло було легко – воно розвалилося у проході між залом крамниці та зіллєварнею, що тепер був відкритий навстіж. Але роздивитися чоловіка було непросто – бо він катався по брудній підлозі з боку на бік, вчепившись у щось в себе на грудях та на лиці. Це щось було чорне, хутряне й дуже живе. І воно шипіло, нявкало й видавало ще низку страшних, майже потойбічних звуків, тож я не здивувалася, що незнайомець сприйняв істоту за демона. 

Чоловік мене помітив – чи принаймні зрозумів, що поряд хтось є. Наші очі перетнулися всього на мить. 

– Чого стоїш? Стягни його з мене!

Лице грабіжника було червоне, і не тільки від напруги – на обох щоках в нього кровили подряпини, та й руки виглядали зовсім не краще. Я відкрила рота, аби сказати, що не маю навіть найменшого наміру допомагати, але чомусь замість цього заклала ножа назад до чохла, а тоді до кишені. 

Після цього стримано підійшла й підхопила істоту під живіт, готуючись до затяжної боротьби та таких самих роздряпаних рук. Але варто мені було тільки торкнутися гладкої шерсті, що аж лоснилася в мене під пальцями, кіт – а тепер я вже точно бачила, що це був кіт – весь обм’як і наче перетворився на ганчіркову ляльку.