Розділ 2. Крамничка без зіль

Ще раз попереджаю вас: надішлете мені бодай одного листа, і миттю приєднаєтеся до ропух у болоті. Які ще штрафи? Я варила тут зілля, ще коли ви під стіл ходили – і буду варити, скільки захочу! Крамниця продовжує працювати. 

Агнія Лесик, у відповідь на прохання платити подать баронові Астейду. 

✿ ━━━━━━  ☘☘☘  ━━━━━━ ✿

Вітер не вщухав ані на мить, і підйом на пагорб з усіма валізами та обладнанням перетворився на те ще завдання. Я стискала усі ручки до побілілих пальців, не плануючи упустити нічого – один тільки мікроскоп, що я забрала з академічних лабораторій, нехай і мав одне трохи зламане скельце, але все ще коштував дорожче за кілька моїх органів. 

Крамниця Агнії, яку я бачила тільки один раз, та й то – на магографії, мала б бути десь нагорі. І я дуже сподівалася, що вона зустріне мене привітніше, ніж Яснівець – бо погода псувалася, і на ніч точно обіцяв пролитися дощ. 

Я вже уявляла, як розкладу усі свої речі у старій, засміченій старечими речами спальні й вип’ю чаю у приємній кухні в пасторальних тонах – там точно мали б опинитися чашечки з пастушками й блюдечка в горох. А тоді…

Тоді можна буде розкласти книгу з рахунками, численні боргові виписки, вивалити дванадцять золотих, що в мене лишилися – і намагатися зрозуміти, як жити життя далі. Без матері, без нареченого, без бабусі – нехай останню я практично не знала, принаймні – не особисто. Без усього, що було у моєму житті раніше – натомість з крамницею зіль, які я навіть не могла варити. 

В ту саму мить, коли вітер дмухнув ще сильніше, підштовхуючи мене у спину, всі думки вилетіли з голови, бо я нарешті побачила її. Крамничку з зіллями бабусі Агнії. 

Двоповерховий будиночок на самісінькому вершечку пагорба, неподалік від лісу, був усім, що я уявляла і чого боялася. Дах з колись червоної, а тепер заледве помаранчевої черепиці вкривав мох та плющ, старі стіни обплела трава і тріщини, а вікна дивилися на мене чорними провалами. Подекуди – й справді провалами, бо навіть здалеку я бачила, що у них не було скла. 

Але біля дому був сад – і від одного тільки погляду на нього серце стиснулося від болю і передчуття. Він був зовсім занедбаний; можливо, Агнія й загинула якийсь тиждень тому, але дбати про рослини точно припинила набагато раніше. Але в ньому мало рости стільки цінних трав! До носа долинали запахи дурману, аїру та каланхое, і я помітила зарості деревію та жовтяниці, що вже давно виповзли за межі заготовлених грядок. 

Над другим поверхом крамниці під вітром розгойдувався опущений зелений прапорець – певно, саме він сповіщав селян про те, що крамниця відчинена. А ще була вивіска. На мить мені здалося, що біля дверей мигнула якась маленька і темна тінь, але коли я кліпнула, її як не було.  

Побачене наче вдихнуло в мене нові сили й життя, і я менш ніж за хвилину злетіла до самого будиночка та спинилася перед порогом. 

Мідну табличку, що розгойдувалася над самим входом, обплели квіти й стебла красолі айварської, а сама вона від дощів, вологи та відсутності догляду вкрилася жовтою іржею. Але зеленуватий напис розібрати все ж вдалося: “Чарівні зілля пані Лесик”. 

І тепер пані Лесик – це я. 

Відчиняти двері чомусь було майже моторошно. Ключ в мене був – його вручив міський повірений разом із бабциним заповітом. Іноді між словами в нього проривалося квакання і налякане гикання, і це краще за будь-що інше вказувало на те, що заповіт – зовсім не підробка. 

Протягом усіх років мого життя єдині новини, які я отримувала від бабці, надходили навіть не від неї. У дев’яти випадків із десяти це були помилково адресовані листи – до А. Лесик. А ось вже чи Агнії, чи Алтеї – вже неважливо. 

І у десяти випадках з десяти це були скарги на те, що стара божевільна знову перетворила когось на ропуху, чи наклала неприємне репродуктивне закляття, або ж нашепотіла на чорний вінець. Кілька разів мені навіть доводилося самій їздити й розбиратися з наслідками – бо, звісно ж, що Агнія, що Аврора (моя мати) не стали б цього робити. 

Покопирсавшись у кишенях просторого дощовика, я таки дістала великого, такого ж іржавого ключа й вставила його у замкову щілину. Він увійшов, але обертатися відмовився. Тоді я смикнула ним сильніше, і…

Двері відчинилися. 

Ось тільки не від повороту ключа, а самі – бо вони стояли відчинені від початку. Певно, хтось із місцевих залишив їх так і не потурбувався про те, щоб захистити дім Агнії після її смерті. 

Та щойно я зробила крок за поріг, у ніс вдарила така суміш запахів, що довелося затиснути ніздрі рукою і відчинити двері навстіж. В них залетів порив на диво холодного, як на квітень, вітру, але він й трохи не розвіяв смороду. 

Це був такий густий аромат змішаних і старих зіль, прілих трав, вологи, плісняви й пилу, що ще трохи, і його можна було б різати ножем. А коли я нарешті змогла відкрити очі так, аби вони не сльозилися, побачене змусило облитися холодним потом прямо під всіма шарами одягу. 

Я ніколи не думала, що Агнія – дуже акуратна відьма. Всі її листи, що все ж доходили до матері, виглядали так, наче папір пожувала корова, чи з ним трапилася доля навіть гірша, але це… Стара й справді була божевільною. 

Перша кімната, у яку я потрапила відразу з порогу, мала б бути залом крамниці. І колись вона ним й була – тут все ще стояв важкий дубовий стіл, і я легко могла уявити, що він увесь заставлений колбами й пляшечками з зіллями; над стелею висіли пучки сухих трав – тепер вже точно непридатних до використання.