Розділ 1. Спадок

– Алтеє, мені справді шкода. 

Ігнат дивився на мене чесними великими очима і простягав руку вперед. За перснем, що застряг в мене на пальці та не хотів злазити. Я покрутила його ще раз, відчуваючи виразні погляди усієї його родини – матері, сестер і батька. Перстень справді застряг. 

– Я бачу, – сухо промовила я, тягнучи каблучку. Суглоб не хотів піддаватися, і якби й відпустив персня, то тільки разом із половиною пальця. Мене такий розклад не влаштовував.

– Тобі потрібна допомога? – запитав мій вже колишній наречений зі звичною, але такою недоречною зараз галантністю, а тоді клацнув пальцями. – Гей, принесіть мила! 

Мило і щіточка з’явилися миттєво. Я не знала, куди подітися від дивного, всеохопного збентеження, коли Ігнат сам підійшов – все ще у великій обідній залі родини Сметвиків – і почав намилювати мій палець, аби стягнути з нього каблучку. 

Він робив це зосереджено – як і все інше у своєму житті. А я мовчала – теж за старою звичкою. Палець потягнуло, і обручка нарешті зіскочила із суглоба, а тоді покотилася підлогою кудись під стіл, завершуючи моє приниження. 

– До побачення, – зронила я настільки гордо, як тільки дозволяла вся ця неприглядна ситуація. Матір Ігната мені коротко кивнула, а решта дивилися куди завгодно, тільки не на нас. Та і я б, певно, саме так і зробила, якби тільки могла. 

– Ти не залишишся на обід? – Ігнат відсунув стільця, за яким я мала б сидіти, наче й справді сподівався, що після всього цього я дійсно залишуся. 

Я подумала, що мала б відчувати лють. Мала б кинути цього стільця Ігнатовій матері в голову, а самому Ігнатові зацідити такого ляпаса, аби в нього в голові забриніло. Але всередині було пусто; жодного відчуття, жодної, навіть найменшої емоції. 

Це мало б насторожувати, але зараз це було єдиним, що зберігало мою гідність. 

– Ні, проте дякую. Гроші за поховальну церемонію надішлю поштою. Вже сьогодні ввечері я покидаю Ятрофу. 

Я не додала назавжди, але це виразно читалося між рядків. Як і те, що платіж прийде нескоро – бо грошей в мене ледь вистачило на те, аби замовити найдешевший квиток на потяг. 

Як ніколи я раділа, що завжди мала запасний варіант – на випадок, якщо мій наречений покине мене через тиждень після смерті усієї рідні, що лишилася.

– І куди ж ти відправишся? – схвильовано насупився Ігнат. Так, наче справді переймався, що ж зі мною буде. 

Я мовчала мить, думаючи над тим, щоб просто розвернутися та піти. Ця розмова не мала б бути такою нормальною – не після того, як він попросив мене повернути обручку. Не після того, як я попросила грошей, аби покрити материні борги, і отримала відмову. Не після того, як останній острівець стабільності, що залишався у моєму житті, пішов під воду, та ще й з таким шумом. 

– Досліджувати крейдяні ліси на півночі, – все ж відізвалася я спокійно. І навіть не збрехала. Я й справді збиралася досліджувати ті ліси – паралельно з управлінням крамницею, що заповіла мені божевільна бабуся. 

Ось тільки про це знати Ігнатові зовсім необов’язково. 

Я ще раз кивнула усім – вміння робити реверанси моя матінка за все своє нетривале життя в мене так і не вбила – а тоді відбула до парадного входу. Я відчувала гострі погляди сімейства Сметвиків і думала, як все могло так легко розвалитися. 

Ще місяць тому сестри Ігната розливалися солов’ями про те, яка ми гарна пара, і як вони стануть і моїми сестрами теж. Його батько розпитував про мої експедиції так, наче й справді цікавився, а матір виділила для мене окрему кімнату у хазяйському крилі – навіть попри те, що це було дещо неприйнятно. 

Але все це стосувалося Алтеї Лесик-Рин, єдиної доньки збіднілого шляхетного роду. Можливо, не такого розкішного, як раніше, але надзвичайно поважного. А ось коли матір загинула у такий непристойний спосіб, приставка Рин зникла, бо я її продала, коли дому не стало – вся любов теж щезла. І я, певно, мала цього очікувати. 

Остання прогулянка вулицями Ятрофи навіть не здавалася прощальною; я проводила у цьому місті так мало часу, що вже й не вважала його своїм. Але раніше я все ж поверталася, а тепер була як ніколи переконана, що покидаю його назавжди. 

Дорога до Яснівця та Крейдяних гір – дві доби у диліжансі чи доба у потязі. Не знаю, що може змусити мене знову подолати цей шлях – хіба що вся Ятрофа раптом заросте та перетвориться на ліс, і тут теж можна буде збирати трави. 

Рука відчувалася незвичайно легкою. Я піднесла долоню до лиця, і перстень наче все ще був там – палець обвив товстий слід від окисненого металу, що змиється ще не скоро. 

Та й… Я не знала, чи скоро зможу забути Ігната. Він був зі мною, скільки я себе пам’ятаю, терпів усі мої вилазки у ліси – на тиждень, на місяць. Чекав мене, коли я поїхала до іншої країни і не поверталася пів року. Можливо… можливо, це все тимчасово – поки його матір не заспокоїться. Можливо, цього разу це я маю почекати на нього–

Дощ, що почав литися несподівано сильною стіною, обірвав думки, що пішли у небезпечний бік. Яке чекати? Він підвів мене – а значить, мусить зникнути з життя. Я рішуче пригладила волосся, а тоді попрямувала до свого маєтку. Моїм він мав залишатися ще до завтра. 

Коридор зустрів холодом і запиленістю на ідеально прибраних речах. Усе, на що можна було накинути чохли, накрили, і для мене залишалася тільки невеличка спальня на другому поверсі.