— Лежати! — засичала мені на вухо Налін, притискаючи своїм тілом до землі. — Не заважай йому!
Я хотіла було якось огризнутись, щось дотепне відповісти, та кудись воно поділось, моє дурнувате почуття гумору, що ніколи дотепер не полишало мене і, направду, добряче попсувало мені життя свого часу. Мало хто міг витримати мене саме через оцей чорний гумор, та сьогодні він, певно, вирішив взяти вихідний. Тому я лише відкрила і закрила рота, притиснута сухорлявим та надивовижу сильним тілом Налін до пісочку, як те кошеня. І мовчки дивилась на те, що відкривалсь з-під її чорних розтріпаних кіс, що завісили мені обличчя.
Не дуже, звісно, щось було видно — коси в Налін були густющі, важкі і довгі, і я в якості завіси виглядали неперевершено. Проте я чула все. В принципі, важко було не почути вереск тої птахи, що мало не поснідала моєю тушкою. Вереск і тріск чогось пекучого, схожого на електричні розряди. Чогось такого, що підсвічувало реальність у фіолетово-бузковий і розжарювала і без того гаряче повітря.
А ще я чула голоси. Багато голосів, криків навіть, і всі вони звучали з нотками страху і злості, а ще — азарту, такого ж пекучого, як і розряди бузкових блискавок, що били звідусіль. Крики, вереск, тріск і тупіт важких кінських копит, що чувся усім тілом, а не лише вухами.
Не сказати, що я прагнула детально роздивлятись цей бій. Але коли коні і люди, і ота хижа пташина гарцюють навколо тебе, то хочеться бачити якомога більше, аби тебе не притоптали випадково в процесі. Та доводилося покладатись на Налін, котра… Котра, схоже, прикривала мене своїм тілом, справді прикривала. Ніби була готова померти замість мене, якщо якась конячина випадково протопчеться мені по голові.
Чомусь від цього розуміння стало соромно…
Та довго я не гнітилась цим почуттям. Не встигла — вага Налін раптом кудись зникла, різко і невідворотно. І тільки її крик лишився у вухах, наче свердло, що випало з дриля. Її крик — і плюскіт важких крил просто над головою.
— Мамо! — я впізнала цей голос навіть крізь шум битви і переможний клекіт птахи.
Отже, я була права… Налін — матір Тіррена… Мама… Слово, що на всіх мовах звучить однаково. Як виявилось — не лише на Землі, а й у всіх світах… Навіть на Танакорі…
Я підвелась. Не знаю чому, як не знаю, куди поділись мій страх і мій інстинкт самозбереження. Не знаю, що я хотіла робити, але просто лежати обличчям в пісок, доки десь там, чомусь вгорі, кричить Наліт, жінка, що так сміливо закривала мене своїм тілом… Я не могла, не хотіла!
І тому сіла на піску, прибираючи з обличчя пасма свого волосся, озираючись навсибіч, ніби зі сну. Ніби я лише мить тому прокинулась і намагаюсь отямитись від важких сновидінь. А сни, кошмари, все не закінчувались…
Налін ще була жива. Я точно знала це, тому що дивилась просто на неї, на її перекошене від болю і страху обличчя прямо наді мною. Не високо — птаха, що тримала її лапою не могла піднятись занадто високо. Бо її тримав Вайдо.
В світлі двох світли я могла роздивитись його, цілком і повністю. Кожну частину його нереального і раптово величезного тіла. В шатрі він здавався набагато меншим. Можливо, тому що усі його химерні кінцівки були компактно скручені і складені, наче телескопічні опори. А в той момент, коли я спромоглася поглянути вгору, вони були випростані на всю довжину, тому що обхопили лапу птаху, яка тримала Налін.
Чи то шок тому виною, чи дивне заціпеніння, та я не могла відвести погляду від квара, що хижо наїжачився темними голками-шпичаками, напружив усі м’язи і тримав, тримав велетенську курку на висоті двоповерхівки, вгрузнувши частиною своїх чи то рук, чи то ніг, чи то мацаків у пісок, а іншою оплівши велетенські лапу і крила птахи, не менш страхітливої, ніж він сам.
Це було схоже на перетегування канату, от тільки канатом були кістяні мацаки квара, тонкі і довгі, і, безперечно, титанічно сильні. Птаха кричала і билась, здіймаючи ледь не піщану бурю, та Вайдо тримав її, ривок за ривком підтягуючи все ближче і ближче донизу, туди, де гарцювали нажахані коні з похмурими чоловіками на спинах.
І серед них не було Тіррена. Я бачила так, ніби перед очима був бінокль. Кожне обличчя, кожен рух коней, кожен спис, що націлився на птаха. Вони чекали, доки страхітливе чудовисько, що билось за них, притягне пташину достатньо близько, аби вони могли дотягнутись смертоносними вістрями до істоти. Метати спис не наважувався ніхто…
Але серед них не було того, хто крикнув: “Мамо”...
Я скочила на ноги, мало не впавши від ударів вітру, здійнятого крилами птахи. І тільки тоді я побачила його…
Тіррен повз по кінцівках квара, ніби матрос по канату. Ну чисто Джек Горобець по такелажу “Чорної Перлини”! Та, незважаючи на порівняння, що виникло саме собою в моїй голові, я не засміялась, я, мов дурна, зчепила пальці в замок і в якійсь мені невідомій молитві вигукнула кудись в небеса:
— Тільки не впади!
Тіррен не впав. Вайдо не відпустив птаху, не смикнувся, коли та дісталась закривавленим дзьобом до одного з його мацаків, аби вдарити щосили. І Тіррен доліз, доповз таки по цьому живому страхітливому канату до плечової частини гігантського крила тварюки, що тримала в кігтистій лапі тендітну фігуру жінки з довгими чорними косами. Налін… Що захистила мене…
А коли він досягнув мети, то вихопив із піхов меч і вправно зніс велетенській курці її хижу голову.
Я побачила, як істота впала на землю, розбризкуючи навсибіч темну в’язку кров, що лилась з обезголовленої шиї. Просто на Налін і квара, що ніби в якомусь химерному видінні підправив це безладне падіння, аби велетенська туша не впала на когось з вершників. Але вона падала на Налін!
Я не бачила, чим закінчилось це падіння. Тому що ганебно знепритомніла, приклавшись обличчям до пісочку, що став мені мало не рідним…