Розділ 2. Гнів з небес

— Налін, куди ми йдемо? — коли більше із сонць палило з небес, дивно контрастуючи з холодом піску під ногами, а тіні майже зникли, скоротившись до мінімуму, я наважилась запитати те, що турбувало мене найбільше.

Не сказати, що я б зрозуміла, як довго нам ще йти, але коли ти знаєш назву кінцевої точки маршруту, то безкінечна дорога здається не такою вже й безкінечною. Принаймні, йти до умовного Піскозаводську морально легше, ніж “кудись туди, між отими двома барханами і ще далі”.

— Ми мусимо дістатись укриття, — зітхнула Налін, усім своїм виглядом демонструючи, що їй не подобається нянькатися зі мною. — Нам йти приблизно дві години, — зиркнувши на мене з-під свого каптура, що захищав її від палючих сонць, зітхнула вона. — Якщо не сповільнимось.

Я хотіла запитати її, що то за укриття, але раптом зрозуміла, що вона розмовляє українською. Так само, як розмовляв українською Тіррен. І отой страхітливий квар — він теж говорив чістісінькою українською, з вимовою вчителя української десь в елітній гімназії. Від цієї думки я аж в ногах заплуталась.

— Налін, — незважаючи на похмурий і роздратований погляд жінки, наважилась я запитати. — А чому я тебе розумію?

— А повинна не розуміти? — здивовано вигнула вона брову. — Тіррен прикликав тебе для порятунку Танакори. Було би дивно, аби ти не розуміла нашу мову…

Для неї це було цілком зрозуміло, за замовчуванням. і очевидно. А от я, яка перечитала свого часу історій про потраплянок, половина з яких будувалась навколо мовного бар’єру, глибоко замислилась. Щоправда, ненадовго.

Наш маленький караван, що складався, як не дивно, в основному з жінок і коней — справжніх, з копитами і гривою — йшов повільно. Коні везли чималі вантажі, перекинуті просто через спини. Шатри, речі, воду. Жінки йшли пішки, тримаючи пристойний темп. Кілька старших чоловіків з густими бородами, вбраних в прості обладунки, тримались трішки осторонь, ніби охороняючи нас. Проте серед них я не помітила ні Тіррена, ні страхітливого квара Вайдо.

— Він не тут, — ніби прочитавши мої думки, промовила Налін. — Чоловіки відволікають маггот.

Те саме відчуття невідворотної небезпеки знову заполонило мене, та я вдала, що нічого не сталося, посміхнулась жінці, що аж надто нагадувала Тіррена. Чи вдалий час, аби запитати про їхню спорідненість? Або ж промовчати, кивнути, ніби я розумію, про що вона говорить? А, можливо, набратися сміливості і таки уточнити, хто такі ці трикляті маггот, від яких ми так очевидно втікаємо?

І доки я обирала, що саме сказати, сталось те, чого не чекала ні я, ні Налін, ні ті чоловіки в обладунках, що тримались трішки осторонь від нашої пішої групи.

Раптова хмарка заховала від пустелі одне із світил, що панувало на небі. Велика і самотня в синьому небі, ніби випадкова хмарка темного-темного кольору, з золотавими нерівними краями, що взялась нізвідки і зависла просто на шляху променів цього яскравого світила. Сутінки впали на нас, змушуючи підвести погляд вгору і мружитись, аби роздивитись, що ж там перекрило світло погожого дня.

Я так само, як і усі інші, задерла голову до небес, милуючись вигадливою хмаркою, що нагадувала велетенську птаху. В дитинстві роздивлятись хмарки було моїм улюбленим заняттям, з роками це не змінилось… Тож в той момент я подумала, що вперше бачу настільки досконалі і симетричні лінії в хмаринки, аж раптом “хмаринка” струсонула крилами і різко змінила напрям свого руху. Вона направилась униз, збільшуючись в розмірах, а згори, випереджуючи це круте піке, нісся крик люті велетенської птахоподібної істоти, що атакувала нас з неба.

— А дідько ж ти лисий! — вихопилось в мене.

— Тарга! — в унісон з моїм вигуком пролунав крик з боку. — На землю!

Я лишилась стояти. Не з великої сміливості, а з великого, всеосяжного страху, що охопив мене і змусив вклякнути на місці, мов стовп. Налін, що мить тому була поряд, вже лежала, намагаючись втиснутись в пісок, наша охорона пускала в небо десятки стріл, а я стояла і дивились, як темний птах з золотавими крилами і загрозливими кігтями на хижо виставлених для атаки.

Атаки на мене…

— Анно! Лягай! — закричала Налін, повзком наближаючись до мене. — Лягай, дурна жінко!

Та мої м’язи перетворились на аморфне желе, що відмовлялось слухатись наказів мозку, що волав до мене: “Лягай! Рятуйся! Не стій”. Я знала, я відчувала, що птаха вчепиться в мене, бо я, трясця, єдина стояла на ногах. І не могла поворухнутись, аби лягти.

“Зараз мною пообідає здоровецька іншопланетна курка” — якось в’яло і відсторонено подумала я, все ще не маючи змоги поворухнутись, навіть знаючи, що зараз помру.

Та за мить до того, як кігті птахи мали вчепитись в моє тіло щоб шматувати його, яскрава блискавка звідкілясь з-за мого плеча спинила це смертоносне піке. Птаха крикнула, коли ядучо-бузковий промінь світла вдарив її просто в хижо роззявленого дзьоба, змінюючи траекторію руху.

І тільки тоді мене відпустило. Я змогла розбити заціпеніння, що скувало мене, змогла пискнути від жаху. Я навіть змогла впасти — незграбно і невдало, обличчям в пісок, затуляючи тремтячими руками голову. Гаряче повітря з-під крил птахи, розжарене яскравою блискавкою, прибило мене ще сильніше, на мить оглушивши.

В цю мить Налін, що таки дотягнулась до мене, вхопила мою щиколотку і потягнула мене, мов мішок з картоплею, кудись убік. А через нас, засипаючи колючим холодним піском, перестрибнув, бряцаючи обладунком, важкий кінь.

— Не рухайся! — прошипіла мені на вухо Налін, ніби я здатна була це зробити.

Мій максимум в той момент — підняти голову, спльовуючи тріскучий пісок, аби поглянути на того божевільного, що кинувся просто під крила хижого птаха, що летів мене вбивати.

І, звісно ж, то був Тіррен…