Розділ 2. Танакора

Я намагалась дихати так, як вчили на курсах управління гнівом. Намагалась переконати себе, що я сплю або галюциную десь в лікарні, перебравши з вином або впавши з колін Іллі і як слід приклавшись головою. Але світ не змінювався на звичний, і два світила на небі не зливались в один. Та й пісок пустелі не був схожим на єгипетський, з Сахари. Він був колючим, холодним і забивався в такі місця, куди забиватися не мав. Але ось він є, висипається з-під моїх щтанів з кожним кроком, ніби натякаючи на те, що в себе вдома я вже вважалась  старою дівою з якої сиплеться пісок.

Штани мені позичив Тіррен — саме так, виявилось, звали того чоловіка, що висмикнув мене з моєї квартири в оцей світ. Танакора, так він його називав. Щоправда, я так до кінця і не зрозуміла, це країна так називається, чи материк, чи оця набридлива пустеля, яка виглядає, як звичайнісінька пустеля, хіба, можливо, надто холодна навіть вдень.

Штани належали комусь з його людей, тому що його власні були би мені надто великі. власне, я би могла влізти уся  одну штанину, а іншу використовувати в якості рукава, як показують це в кумедних відосиках типу “Поробка за п’ять хвилин”, де дівчинка вдягає таким чином завеликі на неї штанцята, і потім вдає, що то вишукана вечірня сукня. Маячня, звісно, але час вони, ці відосики, вбивали пречудово. Шкода, що на цій Танакорі немає вай-фаю…

Не сказати, що я змирилась з таким положенням справ. О, ні! Тіррену довелося вислуховувати розкішну істерику хвилин на двадцять, з прокляттями і сльозами, яку я видала йому минулого вечора, щойно усвідомила весь фаталізм моєї ситуації. Я навіть пожбурила в нього сагайдак зі стрілами, який підвернувся мені під гарячу руку, але коли одна із стріл подряпала цьому пройдисвіту руку, чомусь миттєво заспокоїлась і навіть засоромилась своєї нестриманності.

Але, дідько йому брат, я мала право на цю істерику! подивилась би я на цих коучів і психологів, що радять тримати емоції під контролем, якби їх отак кудись витягнули, запхали і щось вимагали!

А від мене вимагали! Ну, не те щоби надто агресивно… Просто Тіррен, після того, як я від душі наплакалась, аж гикавка почалась, розповів прои мотив свого малозрозумілого для мене вчинку.

— Танакору атакували посланці темряви, — він так і сказав, “посланці темряви”, ніби мені це мало щось пояснити. — Це було записано в древньому пророцтві, тисяці років тому. Жерці попереджали про ці події, називаючи їх “останніми днями”. Мало хто насправді вірив у це, аж доки не відкрилась Пекельна Брама і не почалося Дике Полювання на людей. Тоді ми змушені були повірити і реальність пророцтва і діяти так, як було передбачено, — він тяжко зітхнув, ніби натякаючи на те, що йому така перспектива теж не надто подобається. — Я просто виконав волю богів і викликав тебе сюди.

— Тобто боги прямо так і сказали? “Витягни Анну Ярославівну з її квартири в Полтаві і запхай в пустелю”?

— Я мусив прикликати з іншого виміру могутнього воїна, що зуміє закрити Пекельну Браму і врятувати Танакору, — урочисто промовив він і ображено насупився, коли я вибухнула реготом, аж стіни шатра затрусились.

Проте він нічого мені не сказав, напевно, списавши мій сміх на нервове перенавантаження. Я не стала його переконувати в тому, що він не правий. Тому що тоді довелося б пояснювати, що мене насмішили флешбеки з десятків фільмів і книг часів моєї юності, починаючи від “Баффі — винищувачки вампірів”, яка тулила ту Пекельну Браму купу сезонів підряд, і закінчуючи “могнньою принцесою Ксеною, загартованою у полум’ї битви”, яка прийшла, коли “багатостраждальний народ чекав героя”. Усі ці “обрані” і “особливі” вишикувались в чергу перед моїм внутрішнім поглядом в той момент, поступившись першістю всім героїням читаних і писаних мною ж від нудьги фанфіків про потраплянок. І увесь цей цирк персонажів, що змушував мене реготати, мов дурепа, був просто незрозумілим цьому серйозному хлопаку розміром із тридверну шафку, що дивився на мене так, ніби я йому не лише Ксена з Баффі в одній особі, а й частково Катнісс з Гаррі Поттером і, можливо, навтіь трішки Фродо.

Минулого вечора він згорнув цю розмову під соусом турботи про мене, виповз з шатра, запевнивши мене, що все буде чудово, і про мене потурбуються. Щойно він пішов, крізь штори, що відділяли мене від світу за межами шатра, увійшли дві мовчазні пані, загорнуті в пістряві тканини, і принесли їжу і воду. Я з цікавістю роздивлялась цих немолодих вже жінок, вбраних в одяг, який одночасно нагадував і грецьку тогу, і шотландський кілт, тільки різнокольоровий і шовковистий. влони не були схожі на рабинь, хоча я не уявляла, чи є тут раби, скоріше, спокійні і впевнені матері дорослих і дуже активних діточок, які за соціальними справами забувають поїсти. Моя виглядала так само, коли мовчки ставила мені під носа тарілку з борщем, поки я дисертацію писала.

Одна з жінок чомусь здалась мені схожою на Тіррена: такі самі чорні коси, ті ж глибокі очі. Та й поглядала вона на мене якось… особливо. Оцінююче і трішки ревниво. Або ж мені це здалось від утоми і потрясіння.

Я думала, що не зможу заснути, що ридатиму до ранку, не в змозі й шматочка проковтнути. Але на свій подив я вмолотила цілий шмат м’яса з якимись ароматними приправами, тарілку відварених овочів і цілу грону чогось схожого на наш виноград, тільки рожевого і ледь кислуватого. І відключилась посеред подушок, аби вранці прокинутись від того, що в шатро швидко увійшла та жінка, що була схожа на Тіррена.

— Вдягайся, — вона простягнула мені згорток з одягом, в якому були штани і накидка, а ще — пара високих чобіт. — Нам час вирушати!

— Куди? — протираючи очі, запитала я її.

— В безпечне місце, — гмикнула вона, допомагаючи мені загорнутись в накидку. — На наш слід напали маггот, нам треба поспішати!

Я уявлення не мала, хто такі маггот, але відчуття неясної тривоги змусило мене чимшвидше вскочити в чоботи. Жінка, що представилась Налін, провела мене в затишне місце, аби я могла зробити ранкові справи, і ми вирушили кудись уперед, між однаковими барханами, по маршруту, відомому лише тому, хто вів наш невеличкий караван.