Розділ 1. У шатрі незнайомця

— Схоже, вона зомліла, — тихий голос наді мною звучав якось дивно, неначе той, хто говорив, дуже дивувався факту моєї непритомності.

— Просто впала, ніби в капкан потрапила, — погодився з першим голосом інший, низький і глибокий. — Я спочатку навіть не зрозумів, що їй погано…

Туман в моїй голові потроху розсіювався, але очі відмовлялись розплющитись, тому я лежала нерухомо і поволі усвідомлювала, що в моїй квартирі хтось є. А ще, що в ній дивно пахне, не ліками, а… травами. А мало ж пахнути ароматичними свічками і романтичною атмосферою. Я ж чекала на Іллю…

Ілля! Точно! Це він викликав швидку, коли мені почали ввижатися якісь дивні галюцинації з шатром посеред пустелі. І я знепритомніла, а він викликав лікарів, і це вони зараз говорять поруч зі мно. А пахнуть не трави, а якісь ліки!

— Ілля! — промурмотіла я, намагаючись говорити звабливо і ніжно, — Ілюшенько! Мій рятівник…

Та коли я розплющила очі, то побачила не зелені очі мого залицяльника, а чорні, мов ніч, очі того брюнета, що так налякав мене. І його довгі, такі ж чорні, коси. Тобто буквально коси, дві штуки, як в корінних американців на старих фото.

— От дідько, — схлипнула я і боягузливо заплющила очі, аби не бачити того, що бачила. — Ні, ні, ще раз ні! В мене глюки! Ти не справжній!

— Може, вона вдарилась головою в процесі переміщення? — задумливо промовив той перший голос, що дивувався моєму зомлінню. — Ти не помітив нічого дивного?

— Крім відсутності броні на ній і натяку на зброю? — в голосі того брюнета прозвучала така концентрована зневага, що я аж очі відкрила назад і сіла на ліжкові, чи де мене там поклали.

— Агов, шановний! Легше! Я вдома була, взагалі-то! — слова вирвались до того, як я зуміла роздивитись, що лежу я прямо на підлозі в тому ж шатрі, де опинилась до того, як побігла геть і зомліла. Лишень поклали мене на якусь шкуру, що паскудно пахла мокрою собакою. А ще я побачила, що чоловік з чорним волоссям тут не один, а в компанії дивної… істоти. А коли побачила, то пискнула і миттю заплющила очі, знову впала на шкуру, що вже не так і сильно смерділа. Точно приємніше, ніж оте… отой… Та що воно таке там було?

— Міледі, не мав наміру вас образити, — перший голос прозвучав з тихим вибаченням. — Не знав, що ви не стрічали мені подібних. Я піду, аби не налякати вас знову.

Почулися звуки, що нагадували шкрябання виделкою по склу. Певно, з цим звуком розгинались усі ті… кінцівки… істоти, що сиділа в найдальшому від мене закутку шатра. На мить війнуло сухим повітрям — і звуки стихли.

— Квар пішов, — буркнув брюнет. — Можете не боятися.

— Його звуть Квар? — не наважуючись розплющити очі, запитала я.

— Його звуть Вайдо, а квар — це його вид, — тепер брюнет звучав трішки повчально, ніби вчитель першого класу, що виправляє ученицю. — Він безпечний… більшість часу.

— А меншість? — я наважилась привідкрити одне око, аби оцінити обстановку.

— Меншість часу він вбиває ворогів, що намагаються напасти на наше місто, — гмикнув брюнет. — Але співвідношення постійно змінюється… і меншість скоро стане більшістю…

А тепер він звучав з гіркотою і сумом. Так щиро, що я повністю розплющила очі і сіла на своєму імпровізованому ложі, уважно роздивляючись незнайомця з довгими косами, що сидів неподалік, склавши ноги на турецький манір.

Він був… дивним. А яким ще йому бути? Коли — я пам’ятаю, хоч і воліла би забути — на його небі два світила, а ми сидимо в шатрі посеред пустелі, яку я вже встигла помацати обличчям? Дивним, звісно. І симпатичним…

Я не надто полюбляю брюнетів, мені більше до вподоби біляві світлі люди. Але цей мав правильні риси обличчя і таке розкішне волосся, що я зі своїми короткими куценькими кучерями захотіла провалитись крізь пісок під моєю дупою разом із отією смердючою шкірою, що слугувала мені ліжком. З таким волоссям, як в нього, лише в рекламі засобів для догляду за волоссям зніматись, і то знайдуться скептики, які скажуть, що то фотошоп!

А ще він був… великим. Кремезним таким, що на його фоні мої метр сімдесят кудись губились. І це він ще сидів! Та його плечі були такими красномовними, що з одного погляду давали зрозуміти: він ого який великий!

А мені такі кремезні подобаються…

— Міледі, мені шкода, що процес переміщення завдав вам неприємностей, — заявив він раптом, і я мусила струсити головою, аби пригадати, про що то ми тут говоримо… якщо говоримо, звісно…

— Ем… Той… А чого ти вибачаєшся? Це ж не твоя вина, — хороше виховання чемної дівчинки далося взнаки навіть в такій ситуації, і я лише відмахнулась.

Та він важко зітхнув, і щось в цьому зітханні було таким виразним, що я зрозуміла усе ще до того, як він промовив вголос:

— Власне, міледі, це я проводив ритуал виклику вашої світлості з виміру, де ви перебували, в Танакору, аби ви очолили повстання, як і передрікали оракули. Тому вина за ваше травматичне переміщення лежить виключно на мені, — він притиснув правицю до серця і чемно вклонився. — Приношу свої вибачення, міледі…