64 Історія Леву

– Є я, – з темного закапелка вийшов кремезний чоловік у брудному светрі, замурзаних джинсах і кепці. Волосся з сивиною пасмами спадало на плечі. Карі очі пильно дивилися на дівчинку. Прямий ніс, вуса, акуратна борідка робили чоловіка схожим на роботягу й професора одночасно.

– Леву? – Аліна позадкувала. – Вірніше, Валера.

– Валерій Петрович Левукін, – представився чоловік.

– Аліна. Я з міста…

– Здогадався. От і познайомилися, – чоловік поклав ганчірку біля мотора й жестом запросив пройти в тихіше місце. – Я довго чекав на когось з нашого світу, думав, доживатиму в пазлах свій вік.

– Там Глюк бродить, полює на ваші папери.

– У мене є довідники, різні книжки, тільки він їх не прочитає.

– Все одно поцупить, – попередила дитина. – А чому вас прозвали Леву?

– Гноми скоротили прізвище.

Глюк нишпорив печерою, пхаючи носа в усі закапелки. На господаря не зважав, цілком зайнятий своєю проблемою.

– Знайшов! – зареготав довготелесий, хапаючи зі стола книжку. – Я знав! Я вірив! Моя взяла! Весь світ біля моїх ніг!

– Це той божевільний? – примружився Левукін.

– Угу, одержимий манією величі. Полює за вашими винаходами.

– Які там винаходи, – махнув рукою Валерій Петрович. – Я колишній майстер дільниці на заводі. З технікою обізнаний, кругом електрику провів.

– І в Мідній Горі теж. Бачила мурахоподібну істоту. Навіщо ви її робили?

– То мав бути універсальний засіб пересування. Хотів двигуна всунути, але не вистачило досвіду в конструкторській діяльності. Згодом потреба відпала. Так і лежить. Переходи мають обмеження по фізичних габаритах, а то я б сюди трактора підігнав. Пощастило дістати генератор. У каністрах тягаю оливу та пальне, – мовив майстер, спостерігаючи за холеричною діяльністю Глюка. Той заховав книжки за пазухою, злодійкувато озирнувся й чкурнув до виходу.

Гном стояв біля гуркотливого мотора, висолопивши язика.

– Спік, зупини Глюка! – крикнула Аліна.

Гном не ворухнувся, тільки буркнув:

– Я зачинив двері.

– Відкрити їх можна лише ззовні, але в мене є запасний вихід, – заспокоїв Левукін. – Чоловічки поробили вдосталь вентиляційних каналів, однак сильно турбували хижі жовтодзьобі пташки, тому поставив ґрати. Проходь до столу, розмова буде довгою.

– Я розгублена. Мапа є, тайник відкрили, а скарбу нема. Без нього та додаткової карти як повернутися на Піратський Острів? – Аліна готова заплакати: квест зайшов у глухий кут.

– В нас є шанс вирватися з цього зачарованого кола, – пожвавішав Валерій Петрович. – Загадку з мапою і скарб створив я!

Аліна потихеньку відсунулася за стіл, сумніваючись в нормальності чоловіка. Меле казна-що.

Валерій Петрович сперся руками на грубо обстругану дошку, схилив голову:

– Це щира правда. В мене троє дітей. Двоє дівчаток і старший син. В години дозвілля приєднувався, бо теж цікаво складати картинки… Напевно, ти губила окремі деталі. Звісно, їх багато, за всіма вслідкувати важко. Одненька десь і закотиться. Начебто скільки тієї квартири, а знайти проблема.

Спік поліз до мотора руками.

– Гноме, відійди! – гаркнув чоловік. – Пальці відірве!

Рудокоп аж присів, однак послухався.

– Дайте здогадаюся, вам порекомендували підійти до жіночки на базарі, – Аліна сіла на плаский камінь.

– Ні, – заперечив Леву. – Я брав чарівні пазли на околиці міста в магазині. Оплата після випробування товару.

– То ваші діти теж дотепер блукають? – вжахнулася Аліна.

Чоловік похитав головою:

– На щастя вдома був один. Хотів поекспериментувати. Ну й склав п’ять штук. Думав, бабські побрехеньки. А коли квартира перетворилася на різноколірний куб, стало моторошно. Кажуть, чудес не буває. А це що? – Петрович показав на печеру, гнома. – Маячня сивого мерина? Де, питаю, діалектика, матеріалізм?! – гарячкував чоловік. – От і не вір після цього в казки… Гноме, попереджаю востаннє! Прив’яжу до колони!

Спік злякано відскочив назад, намагаючись збагнути принцип дії диво-механізму. Для цього треба помацати руками, але забороняють.

– Все одно не розумію, – Аліна кліпнула очима, – чому ви встановлюєте правила?

– Вислухай коротку історію, – Леву сів на край столу, аби тримати в полі зору гнома. – Я злякався та заплутався на початку, коли прорвався крізь перший перехід. Навкруги пустеля й три піраміди Гізи. Я ледь не зомлів. Став потраплянцем мимоволі. Багато читав пригодницької літератури, тому аналогій напрошувалося чимало. Сон і навіювання відкинув одразу, хоча над другим припущенням довго міркував. Марення не триватиме вічність, колись настає пробудження. Араби, верблюди, мумії, Каїр… Побродив добряче тими лабіринтами, поки зміг потрапити з Єгипетських Пірамід до Тракторного Заводу. Це моя назва. Мій син технікою захоплюється, от і пазли відповідні підбирав. Гарна картинка. Темно-сині вечірні кольори, височезні труби котелень, яскраво освітлені цехи й трактор збоку… Одне діло малюнок споглядати, а інше бігати. Правила мені одна мумія повідала. Прикольна така, з почуттям гумору. Колекціонує наліпки з пляшок. Загадала з кожного світу по одній дістати. Потрапив я потім на Іспанський Галеон. Він до Америки прямував. Пляшок повно, а наліпок жодної. Вмовив одного вояку намалювати. Так і викрутився. Багато про що передумав. Бували депресивні напади… Ліпше подумаймо про повернення. Мені здається, пазли створили супер-пупер істоти для своєї розваги. Напевно, це все не насправді, але ми сприймаємо за реальність.