60 Покинутий форт

Мати помогла сину знайти потрібний перехід у кухні позаду печі. Хлопець звірився з мапою Боба:

– Вірно, портал до Піратського Острова.

– То це ще не кінець? – Наталя вхопилася за голову.

– Як ти опинилася в пазлах? Тебе в хаті не було, – допитувався син.

– В льох за помідорами спустилася. Стіни заплело дивне коріння. Я бігом до дверей, а вони щезли. Потім вода, кам’яний мішок. Вилізла з нього й опинилася в замку.

– Ти більше ніде не була?

– Ні.

– Аліна в Поневоленій Принцесі, – Дмитрик думав про сестру.

– Де?

– Ми склали п’ять картинок. Піратський Острів, Поневолену Принцесу, Сільський Пейзаж, Військовий Корабель та Похмурий Замок. Мене й Аліну закинуло на Піратський Острів, де Фунт дав нам завдання зібрати фрагменти карти скарбів. Я подався на Військовий Корабель, Аліна до Поневоленої Принцеси. Я й гадки не мав, що ти потрапила в пазли.

– Я пообіцяла собі спалити ваші пазлики, щойно виплутаємося. Досить експериментів. За тебе перехвилювалася, тепер за Аліну…

– Вона впорається, – Дмитрик чекав, поки мати збереться з духом і стрибне в розкриту діафрагму.

– Давай до неї, – Наталя хотіла забрати в сина карту, аби знайти потрібний перехід.

– Мамо, охолонь. Аліна може бути де завгодно. Спочатку до Фунта, а потім разом пошукаємо.

– Тобі важко заперечити, але чому обов’язково до того Фунта?

– Він збирає свій пазл з фрагментів карт. Віддамо знайдені, буде спокійніше. Сама бачила, що тут коїться. Якийсь дурень відбере й спалить. Ні, мамо, я теж хочу додому.

– Ти правий. Покінчимо хоча б з частиною пригод, – Наталя посунулася до вугільного отвору. Звідти війнуло теплом і чулося тріскотіння цикад.

– Сміливіше, я вже тричі стрибав.

– Ну, дивись… А-а-а! – жінка безпорадно змахнула руками, провалюючись в прірву та одразу відчула під собою м’яку траву.

– З приземленням, мамо, – засміявся Дмитрик з темряви. – Скоро світатиме, тож зачекаємо, – хлопчик прислухався до пугукання сови та легкого шурхоту віття дерев.

Після Похмурого Замку дихалося легко. З душі жінки наче звалився камінь, але натомість прикипів інший.

– Вранці розберемося, в яку частину острова нас закинуло, – Дмитрик слідкував за мінливим візерунком сполохів. – Десь там і мій знайомий світляк Триста Двадцять Шостий.

– Ясно, – Наталя пригадала Сріблястого. – В тебе світляк, а в мене павук. Великий, величиною з каструлю.

– Мамо, ти павуків боїшся.

– Побув би ти стільки часу в замку, – Наталя повернулася на бік, підклала руку під голову й заснула.

Дмитрику не спалося. Жахіття середньовічних катівень стояли перед очима. Краще померти, аніж удруге потрапити в бридкі лапи отця Домініка та злого лицаря. Хоча, можливо, історія змінилася й наступного разу в Міцному Горішку хлопчика зустріне гостинний господар Боб Мак Бан.

«Тобі одного разу замало? Продовження пригод заманулося? Виберися з пазлової халепи, а потім мудруватимеш з варіаціями на тему справжності відчуттів у несправжніх світах. Що як вони цілком реальні? Біль справжня, радість і… смерть також? Можна догратися з вогнем», – думки роїлися в голові Дмитра, а згодом підлітка підхопила хвиля пробуджених таємних сил, котрі прагнули вирватися з тісних обмежень, розвернутися на повну й пізнати людський світ. У тій хвилі вчувалися сотні голосів і бачилися сотні образів. Бліді обличчя привидів, скривавлені морди монстрів, лагідні комахи, бридкі створіння. Всі вони ніби чекали черги на втілення в життя, аби зіграти певну роль. Хлопець продирався лабіринтом хижих рослин, грузнув у болоті, повним п’явок і змій, знемагав у пустелі від спраги, бачив оазу-марево зі жмутком фінікових пальм, плив бурхливим морем на рятувальному плотику. Серце холонуло з відчаю. Пробуджені сили відкривали захопливі обрії пригод, нашіптували скласти пазлики іншої конфігурації та пережити нові пригоди разом з дослідниками Марса, перенестися в Багдад часів Аладіна, потрапити в нетрі Борнео до Кінг-Конга, розшукати єгипетські артефакти, зазирнути крізь призму часу в Атлантиду, подорожувати під водою… В світі пазлів жодних обмежень. Почуваєшся в казково-фентезійно-фантастичних локаціях скромним гостем, для якого приготували безліч сюрпризів архітектори тих пазлових реальностей.

Хвиля закинула Дмитра на вершину піраміди. Хлопчик роззирнувся й осягнув усе багатство комбінацій, проник поглядом у найвіддаленіші куточки найхимерніших втілень фантазії. Хтось наче навмисно спокушав підлітка новими враженнями й неоціненним досвідом перебування у вигаданих світах…

– Бр-р-р-р, прохолодно, – Дмитрик віддалився від межі сновидінь. Мати таки спалить перепустку в пазли, але спомини пектимуть. Може, справді обрізати нитку, аби не кортіло. Не кожна пригода закінчується вдало. За сильні враження ціна висока.

– Мамо, сонце зійшло! – Дмитрик торкнувся плеча Наталі.

Лікарка розплющила припухлі очі, сіла. Навколо росяна трава, пагорби з соснами, чисте небо.

– Оце такий Піратський Острів? – жінка розчарована.

– Мамо, а який ти собі уявляла?