53 Останній крок

– Записи справжні? – Наталя підозріло зиркала то на Пітера, то на відремонтованого відьмака.

– Звісно, – Ерл торкався шиї, крутив головою, нахиляв її, звикаючи до нормального стану. – Я забув, коли був цілим. Даремно сміявся з милої ящірки-дракона, коли рубав їй голову… О, зір покращився, стравохід працює, мізки проясніли. Пітере, я подобрішав! Пам’ятаю, в юності, обтяжений тягарем кодексів, ускладнював своє життя різними лицарськими вчинками. Помагав злиденним, захищав слабких, карав покидьків. Згодом розчарувався, але зараз точно знаю, що не завжди був поганцем. Прослизали світлі миті. Була любов, романтика…

– Я рада, – з острахом сказала Наталя, притискаючи до себе складені в шкіряний чохол папери.

– Сумніви беруть? Я перевірив, – вампір домучив банку з кров’ю. – Ми, на відміну від людей, обіцянки виконуємо.

– Я теж, – в’їдливо сказала жінка.

– В тебе не було виходу. Зізнайся, наша компанія тобі відразлива. Ну добре, ти помогла без примусу, – Пітер утерся папірцем.

– Познайомилися ближче, перестала вас боятися. Ви нещасні, тому й казитеся. Вам спокій…

– О, звісно, казочку на ніч, аби спалося міцніше, – глузував над собою Пітер, жбурнувши зіжмаканий аркуш на підлогу.

– Чого ви хочете від мене? – Наталя нервувала: нагорі Дмитрик.

– Знати. Просто знати, вороги ми тобі, чи друзі?

Жінка замислилася. Брехати марно, а правда навряд чи сподобається. Втім, скаже як є:

– Звання моїх друзів треба заслужити, але й ворогами вас уже не вважаю.

– Ерле, жіночка не покривила душею.

– Відпускай, а то дурнуватий отець Домінік покалічить хлопця в катівні.

– Катівня? – похолола лікарка.

– А ти гадала в рай потрапила? – Пітер вишкірився іклами. – В нас глибочезне середньовіччя, процвітає інквізиція. Найліпше живеться привидам, а мене переслідують, тому ховаюся в замку. Безпечно й компанія підхожа. З людьми спілкуюся мало. Ти – інша справа. Шкода відпускати. Є дуже захопливе завдання.

Наталі хотілося сміятися від люті, але вампір причаровував харизмою. Він був одночасно хорошим і поганим, умів знущатися й вихваляти, погрожувати та жартувати.

– Пошукаєш когось другого, – процідила Наталя, проте вампір уловив захоплений погляд і все зрозумів.

– До зустрічі, – Пітер клацнув пальцями. Стіна з книжками зсунулася вбік, випускаючи жінку в прямий коридор, підсвічений фосфоричним світінням грибів.

– Загроз і пасток не буде. В кінці сходи нагору до кухні. Там тебе чекатимуть. Візьми смолоскип. Вимагай відпустити хлопця, погрожуючи спалити карту й манускрипт, – на прощання сказав Пітер.

– Коли надумаєш провідати Патріка, згадай про нас, – відьмак розчинився в повітрі.

Наталя вискочила в коридор, висмикнула з гнізда палицю, що горіла синюватим полум’ям і побігла спринтером. Гриби при наближенні жінки підсилювали світіння, й різні відтінки зеленкуватого світла хвилею прокочувалися вперед.

Біля сходів жінка зупинилася, озирнулася й побачила порожній похмурий зал з двома рядами колон, що підпирали стелю. Чути заспокійливо-дзвінкий плюскіт крапель. Коридор і бібліотека розчинилися в примарній сірості Гнилих Підвалів.

– Патріку, ти збрехав щодо бібліотеки. Привиди знають все. Просто хотів, аби я владнала справу, про яку ти не наважився сказати. Патріку, я не серджуся.

М’яко окреслена бліда фігура барона в обладунках промайнула в залі.

– Знаю, – прошелестіло.

– Хай буде Бог з тобою, – побажала Наталя й вибігла крутими сходами до потаємних дверцят. Посвітивши смолоскипом, жінка прослизнула в кухню, оповиту густим паром і димом. Чхнула.

– Повернулася! – голос Боба радісний. – Це не привид, – заросле щетиною лице проступило мутним контуром. Рипнув стілець.

– Я принесла записи, але мій син… Поможи врятувати, – Наталя поклала на стіл торбину.

– Спочатку пересвідчуся, що вони справжні. Траплялися підробки.

Жінка втрачала терпіння.

– Зажди, – заспокоїв нащадок Патріка. – Я маю впевнитися в доказах, аби люди пішли за мною. Без них я простий кухар. А це до чого?

– Порятунок мого сина, – лікарка забрала карту й манускрипт.

Боб хитнув головою, засунув папери за пазуху й гукнув товаришів. Ті озброїлися сокирами, ножами, кришками замість щитів. Наталі дістався поганенький іржавий меч. Троє чоловіків та жінка подалися до катівні. Рухалися обережно, аби оминути охорону. При вході розібралися з двома сонними вояками й увірвалися всередину просякнутого стражданнями приміщення. Якраз вчасно: отець Домінік і Мак Бан силоміць садили хлопця в чудернацьке крісло. Брюс, угледівши озброєних кухарів і правильно зрозумівши наміри заколотників, спромігся вислизнути.

– Сволота, побіг по підмогу, – спересердя сплюнув Боб і до помічників: – Чатуйте ззовні. Попередите, коли прибіжать.

Наталя тим часом шантажувала злого лицаря:

– Відпусти сина, бо спалю папери. Назавжди втратиш скарб, – жінка піднесла аркуші близько до вогню.