49 Марна спроба

Дмитрик, Мак Бан, отець Домінік і четверо озброєних похмурих вояків третю годину блукали замком. Хлопець здогадувався, що через годину терпець мучителів урветься.

У дворі, коли спустилися до конюшні, підліток знову вгледів замурзаного хлопчака. Його очі виразно показували вниз, але Дмитрик не розумівся на тих дивних мигах. Місцевий скрадався слідом, уникаючи потрапляти в поле зору охоронців. Та вони особливо й не крутили головами, остерігаючись втечі бранця.

Дмитрик і сам шукав якусь шпарину, аби в неї прослизнути. Правда, Мак Бан хитріший і прорахував усі можливі варіанти, тому руки бранцю зв’язав ззаду, а кінець мотузки тримав у себе.

Отець Домінік буркотів про кару Божу, безмежне милосердя й різні способи відносно швидкого дізнання правди. Єзуїт натякав лицарю, що шукають вони марно, підліток нахабний зловмисник і спеціально тягне час, аби спільники встигли пробратися в замок і визволити свого посланця. А Мак Бан сподівався побачити таємний хід і підірвати його діжкою пороху.

Від конюшні Дмитрик повернув до дверей, біля яких опинився після втечі з Військового Корабля, сподіваючись на поміч замурзаного хлопчика.

– Де таємний хід?! – грізно питав Мак Бан, смикаючи мотузку. – Хочеш до катівні?! Показуй!

– Не можу зорієнтуватися. Тут все однакове. Провернувся камінь, я випав на підлогу, а камінь став на місце. Кругом темрява. Я брів довго, поки не вийшов до дверей, де мене й схопили, – жалісно виправдовувався Дмитрик.

– Треба освіжити твою пам’ять! – погрожував Мак Бан. – Згадаєш все!

– Десь поблизу трапилося. Точно кажу. Присвітіть он той куток, – просив хлопець, а сам уважно продивлявся шляхи втечі. Раптово висмикнути мотузку ще зможе, а бігти зі зв’язаними руками кепсько.

– Кинь слухати бунтівника. Веди до катівні, там язик миттю розв’яжеться, – отець Домінік говорив монотонно й нудно. – А не зізнається, прив’яжемо до жердини та виставимо на стіну. Хай спільники бачать покараного злодюжку, але спочатку… – єзуїт почав уголос перераховувати всі відомі йому способи вивільнення правдивих свідчень.

– Дружина покійного барона звідси тікала. Її покої нагорі. Треба від них починати! – Мак Бан смикнув мотузку й потяг Дмитрика східцями вище.

Так сталося, що охорона випередила лицаря, поспішаючи за прудким отцем Домініком.

У цей час хтось підкрався до Дмитрика ззаду й почав різати мотузку, але вона була цупкою. Невидимий рятівник старався зо всіх сил, аж поки пута не впали. Вклав загострений шмат заліза в руку бранця й зник. Підліток підхопив край мотузки, аби вдавати полоненого й слухняно плівся за Мак Баном. Хлопчик хотів перекласти металевий гостряк в другу руку, а він раптом вислизнув, упав долі й дзенькнув об камінь. Мак Бан присвітив. Здогад засмутив злого лицаря: спільники бунтівника вже проникли в замок і під покровом темряви намагаються звільнити бранця. Барон послав одного охоронця по підмогу, а сам посилив пильність. Отцю Домініку наказав замовкнути, інакше на власній шкурі випробує всі свої фантазії. Єзуїт образився й розродився оповідями про пекельні муки. Затуркані вояки, наслухавшись середньовічного Стівена Кінга, тремтіли при одній згадці про страшний суд і шепотіли молитви, чим дуже потішили святого отця.

Дмитрику поки не щастить: охоронці оточили з усіх боків. Чому він одразу не втік разом з тим невидимкою? Проґавив слушну нагоду.

Мак Бан зайшов у низьку, оздоблену темним деревом кімнату. Прямо – двері в спальню баронеси, наліво – дитяча, направо – вбиральня.

– Дивись уважно, – смикнув за мотузку лицар. – Десь поблизу твій камінь. Віднайдеш – помреш легко, ні – тяжко. Ги-ги-ги! У отця руки сверблять.

– А життя в обмін на таємний хід? – Дмитрик пробирався до найближчих дверей. Зачиниться, а там поки зламають, пройде час. От тільки чи засув там є?

– Забагато хочеш. Життя заробити треба. Добре, за послугу відпущу! – від обіцянки тхнуло брехнею.

Хлопчик удав, що повірив:

– Оце інша розмова!

– В тебе година, а потім… – Мак Бан виразно провів ребром долоні по горлянці.

Хлопець прочинив двері, стрельнув очима на засув. Заіржавів. Останній раз змащували пів століття тому.

Покої баронеси вражали спартанським мінімалізмом: струхле широке ліжко, слюдяне віконце, дві ніші з полицями, свічки, розкидана зотліла одежа та картина збоку від каміна. Фарби вицвіли, проте можна розрізнити гордо підняту голову, великий ніс, допитливі очі, котрі наче слідкують за гостем, у якій би частині кімнати він не перебував.

Дмитрику й так не солодко, але на мить стало моторошно. Портрет мовби ожив, от-от голова повернеться й суворий голос запитає, що забув у кімнаті хлопчина.

– Старий барон Патрік! – вихвалявся Мак Бан. – Мій предок Гуго втопив його в озері. Життя зле до дурнів, ласкаве до спритників, – лицар постукав мечем по ліжку. Спинка розсипалася на порох, ніжка тріснула.

Отець Домінік і собі припхався в спальню, бурмочучи під ніс різну єресь.

Мак Бан тримав Дмитрика біля себе, поки той простукував стіни, зазирав під портрет, пхав голову в комин, копирсався в попелі. Навіть натяку на важіль, педаль, скобу.

– Стіни простукували! – підганяв Мак Бан, коли хлопчик заходився по новому колу прикладати вухо до каменів.