47 Нервові арахніди

Запалений смолоскип стирчав у гнізді, а на підлозі лежало ще декілька. Свічки в сумці. Там же манускрипт і карта. Наталя перевірила вміст, важко зітхнула й зібралася з духом для подорожі до павуків. Жінку пересмикнуло від однієї згадки про арахнідів. Було в них щось бридке, потойбічне. Щури та миші симпатичніші. Мабуть тому, що теплокровні ссавці. В душі наростало моторошне відчуття страху. А як спонукати хижака слухатися Наталю? Покладалася на щасливий збіг обставин, везіння. Подумала про дітей. Де вони зараз? Картинок понад чотири, і в кожній свої приколи, загадки, загрози. Може, Дмитрику й Аліні пощастило більше, й вони уникли середньовічного дикунства. Вибереться Наталя звідси й спалить пазли заради безпеки сім’ї.

Жінка засунула за пасок два запасних смолоскипи, роззирнулася по боках. Схоже, проходження лінійне. Йди собі тунелем. Він кудись та виведе. Можливо, прямо до склепу мертвих предків Мак Бана. Тільки спершу скинути похмурі думки в урвище відчаю та закрити його плитою надії. Павуки так павуки. Могло бути й гірше. Наприклад, просити зомбиків пошити весільне вбрання для нареченої Пітера, або, і це Наталі сподобалося більше, притягти в Гнилі Підвали отця Домініка. Єзуїт сконав би від одного вигляду відьмака.

Тунель обірвався низьким просторим приміщенням, щільно заставленим грубо витесаними дерев’яними саркофагами. Здається, Наталя на місці. Подумала про поживу популяції арахнідів. Мерці? Знову накотив напад істерики. Лікарка зусиллям волі задавила готовий рватися крик. Привиди так не лякали, як оце моторошне очікування зустрічі з бридкими істотами. Прилаштувавши в ніші смолоскип, жінка запалила запасний і поставила далі, аби мати бодай трохи видимості. Наталя очікувала побачити заплетений павутинням склеп, а натомість навкруги сірий пил, вапнякові плями, вирізані на кришках герби, написи латиною. Що тут робити павукам? Жодна нормальна муха сюди не залетить. А як щодо мишей і щурів? Ті кругом пролізуть. Тоді питання щодо розмірів тих милих створінь. Тіло жінки вкрилося липким потом. Була мить, коли страх узяв гору. Хотілося бігти назад. Куди? Куди завгодно, аби якомога далі від приреченості. Пітер і Ерл просто здихалися жінки з помсти до Патріка. Придумали божевільне завдання й святкували перемогу.

Жінка ступила на запилені плити підлоги, з острахом зазирнула в саркофаг без кришки. Останній притулок древнього барона. Череп порожніми зіницями витріщався на жінку. Кістянки пальців стискали меч. Шкірилися страшною посмішкою щелепи.

Наталя потроху освоїлася. А де павуки? Покликати?

– Агов, покажіться. Прийшла до вас від Ерла та Пітера, – Наталя озиралася на всі боки. Острах змінився розгубленістю: зі склепу жодного виходу. Що, як павуки виздихали з голоду, або ж переселилися? Наталя загубиться в Гнилих Підвалах, адже дороги до володінь Патріка не знає й блукатиме, поки щаслива випадковість засвітить промінчик надії.

– Та покажіться! – у відчаї гукнула жінка, зупинившись поміж найдревніших домовин.

– Сама напросилася, – зашаруділо згори.

– Пожива прийшла.

– Людина.

– Привид?

– Цить!

В ніші, де, здавалося, й комару ніде сховатися, ворухнулася сіро-чорна кошлата істота, блиснула двома рядами червонястих оченят і вигнула черевце. Величиною з вгодованого кота, павук повільно, ніби в роздумі щодо доцільності напружуватися, виповз зі схованки. Водночас заворушилося все кодло, перетворивши склеп на розплідник жаху.

– Ой! – заверещала Наталя. Прудко скочила на саркофаг, не відриваючи погляд від істот, котрі чортиками з табакерки лізли звідусюди.

– Я до вас з миром! – про всяк випадок попередила жінка.

– Нам байдуже, – найбільший хижак, імовірно ватажок, придивлявся до жертви. – Повечеряємо?

– Ага.

– Угу.

– Еге.

Схвальні вигуки потонули в підозрілому гуркоті.

– Склеп у небезпеці. Я попереджав, – до ватажка повз менший за розмірами павук сріблястого забарвлення. – Стеля скоро завалиться. Щури повтікали: відчули обвал.

– Брехня, – заскрипів  павук. – Ми не покинемо вогкі Гнилі Підвали.

– Там їжі багато, – наполягав Сріблястий.

– А я кажу брехня! – опирався ватажок.

Голодні павуки вагалися.

Жінка запізно згадала про смолоскипи, якими можна було б відганяти хижаків.

Наперед випхався старий, лисий, кульгавий павук і, не дочекавшись команди до нападу, плюнув у Наталю кулькою зеленого слизу. Отрута влучила в куртку. Лікарка чхнула й закашлялася, вдихнувши їдкий сморід. А потім сталося диво: подарунок Патріка випустив потужну кругову енергетичну хвилю, котра порозкидала павуків по склепу. Ватажка затисло між саркофагом і стіною. Безпорадно блимаючи оченятами, арахнід проскрипів:

– Ти чого змовчала, що прийшла від Патріка?

– Це мало значення? – Наталя боязко позирала на побитих членистоногих.

– Вирішальне! До чого безголовий і вампір?

– Я обіцяла пришити голову відьмаку. А для цього потрібен павук, який добровільно дасть павутину, – жінка, перемагаючи огиду, взялася витягти ватажка з пастки.

– Патрік підгодовував нас у скрутні часи. Ми живемо тут сотні років, тож нізащо не покинемо безпечний прихисток.