45 Гном Рок

Аліна поки що не почувалася Гулівером у країні ліліпутів. Розміри річки, містка, трав не муляли око дискомфортом. Бджола була навіть більшою за домашні аналоги, Гнида в локації Піратський Острів набула загрозливих габаритів, а метелик Блік мав розмах крил сантиметрів тридцять. Світи пазлів не можна прив’язувати до фізичного світу домівки. Тут все гротесково-грізне, огидно-чарівне. Тільки добро лишається добром, бо це універсальна людська константа, а зло повинно бути покараним, інакше казка перетвориться на банальну реальність.

Аліна по дорозі нахилялася й нюхала квіти. Мимоволі закралася крамольна думка зібрати букет, але зірвати хоча б одну остереглася, пам’ятаючи про обмеженість місцевих ресурсів, тож просто насолоджувалася п’янкими ароматами. Піл теж ревниво слідкував за руками дівчинки.

– Чудова країна! – видихнула Аліна.

– Була колись, – продзижчав знесилений Піл.

– Навкруги так гарно!

– Чи надовго? – песимістично гула голодна бджола.

– Ти завжди такий рюмсик? – сміялася дівчинка.

– Коли дивлюся одним оком, – пожалівся смугастик, торкнувшись лапкою вм’ятини на правому оці.

– Зате ти сміливо бився, – дитина добігла до містка. Він виявився крихітним і вузьким, аж страшно ступати. Перше нагадування про маленьких мешканців Сільського Пейзажу. Хатинки, напевно, такі самі. Аліна засмутилася: всередину гномівської оселі зайти проблематично. Хіба що навкарачки, якщо ширина дверей дозволить.

Дівчинка обережно поставила ногу на місток, надавила. Тримаються камінці. Поставила другу. Нормально. Три кроки, й Аліна опинилася по той бік річки. Гарно втоптана стежка мала колійність. По глибоких слідах від коліс можна було визначити, що возили чималі вантажі.

– Гноми працюють на совість, – повідала бджола. – Справжні майстри.

– В підземеллях добувають руду, коштовні камінчики. Так у казках мовиться, – дівчинка підстрибувала, крутилася, розкидала руки й весело сміялася. Після кухні Педро й палацових лабіринтів дитина ожила.

– То гірські гноми. Наші вирощують городину, збіжжя, збирають ягоди, фрукти, а потім залишки міняють на різні знаряддя. Буває, тролі заважають, але з ними розмова коротка: на ланцюг і в печеру. Гірські гноми суворі, ділові, працюють при світлі каганців, на сонце виходять рідко, живуть в сухих прохолодних печерах, їдять коржики з маслом, ягоди, рибу, ящірок, змій… – Піл замовк, злякавшись, що розповів забагато.

– Облиш боятися. Я прийшла з добрими намірами, – Аліна милувалася охайними хатинками. Вікна розфарбовані рожевим, жовтим, зеленим. Білені стіни розписані малюнками квітів, соняшників. Дахи поросли мохом. Збоку стирчали димарі.

Бджола водила вусиками, вловлюючи аромат нектару:

– Йди до крайньої справа хатини. Там багато їжі для мене.

– А де мешкає Рок?

– Потім покажу, – хитрував Піл.

– Добре, віднесу тебе, куди просиш, але опісля покажеш.

– Згода!

Аліна побігла до квітника, наказавши бджолі переповзти на палець. Вага солідна, мовби комаха справді зроблена з металу. Може це механічна істота, а нектар слугує джерелом живлення? Шкода, не здогадалася роздивитися одну з тих, що падали в траву під час бійки.

– Ти точно живий? – Аліна підозріло роздивлялася бджолу. Хоча яка різниця? В казці буває по-всякому.

– Ображаєш. Для чого ми робимо мед? – комаха зручно вмостилася в середині чималої біло-червоної квітки, схожої на піон. – Он хатина Рока. Вона одна з двома димарями. Я знайду тебе згодом, – Піл занурився в серцевину бутона.

Дівчинка почимчикувала вздовж низеньких огорож, сплетених з лози, з цікавістю розглядаючи село. Три десятки домівок. Біля кожної акуратний город, засаджений морквою та гарбузами. На розложистих низьких плодових деревах уже зав’язалися плоди.

 Хата Рока справді з двома димарями. Дах на рівні голови дитини. Двері низенькі, круглі віконця крихітні. Раптом дощ, де ховатися? Якщо Аліна здумає заповзти всередину, то розвалить будівлю.

Дівчинка нахилилася й начебто легенько постукала, а хата заходила ходуном.

– Ой лишенько, нищать оселю! Рок, подивись на оте страховисько! Смерть всім нам! – верещала істота в зелено-білому вбранні, витикаючись з-за тину. На голові пов’язана червона хустина. Личко кругленьке, рум’яне. Зріст близько метра.

– Перестань галасувати, Око! – бородань прочинив двері й знизу вгору глянув на дитину. – Я старшина Рок, а ти хто така… велика?

– Аліна. З Поневоленої Принцеси звалилася до вас.

– Ясно, – ствердно хитнув головою гном. – Дружино, збирай на стіл. Перекусимо, погомонимо. Справа до мене? Я так і знав. Усі йдуть до Рока, куди ж іще, – старшина поправив солом’яний капелюх. Темно-коричневий шкіряний жилет щільно облягав опуклі груди. На широкому паску теліпалася різьблена палиця. Штани брудні й діряві. Зате рум’яне гладке лице з носом-картоплиною приязно-усміхнене.

– Біда, посадовити нікуди. Постривай, дружина рядно винесе, постелить прямо на траві. Тобі зручно, й нам безпечно. Он там у нас альтанка під деревами. Затишне місце. Там живуть гості. Далі схил і річка. Купаємося, воду беремо… – при згадці про воду Рок замислився.