44 Райський куточок

Дівчинка з розгону гепнулася в густу запашну траву в низині. Великий сірий коник злякано стрибнув убік, затріпотів червонясто-синіми крилами й полетів до звивистої річки.

Аліна потерла забиту ногу:

– Оце така гостинність, – погляд дитини впав на червону квітку. На ній сиділа зеленкувато-жовта бджола й смоктала нектар.

– Дивись, товстухою станеш, не злетиш, – забула дівчинка, що комахи в чарівному світі пазлів усе розуміють.

– А ти взагалі не вмієш літати, – насміхалося крилате створіння.

– Для цього є літаки, – огризнулася Аліна. Настрій зіпсовано, хочеться плакати.

– Ти звідкіля звалилася? – бджола сіла на краєчок пелюстки.

– З королівства Фангорія.

– Не знаю такого. Я Піл, довірений охоронець робочих бджіл, наближений до королеви.

– Аліна. Меду скуштувати даси? – дитина лягла на живіт, підперла кулачками підборіддя. Тепер гарно видно лискучу, ніби в металевому панцирі, бджолу-охоронця.

– Мед тільки для молодого покоління, – в золотистих фасеткових очах майнула тінь. – Квітучих луків мало, точиться боротьба за їжу. Вчора ми билися за володіння цим ласим шматком з синіми бджолами. Королева в печалі: багато бійців загинуло.

– Думала, Сільський Пейзаж – райський куточок. Знову те саме: бійки, ситі та голодні. Доведеться мені розгрібати ваші проблеми.

– Важко буде самотужки. Спершу до гнома Рока завітай. Він у селищі Ушоа головний.

– Я в гостях. Може повідаєш, хто де живе, де хороші, а де поганці, кому помагати, а кого остерігатися.

– Забагато хочеш. Повинна сама придивлятися й вирішувати, а не ковтати мед, та ще й ложкою! – Піл сердито забринів прозорими, в чорній сітці, крилами.

– Ого, який буркотун. До нього з добрими намірами…

– А чого ти велика? Гноми маленькі. Ти схожа на них, але зріст!

– У нас усі такі. Дорослі навіть вищі. А я ще дитина, – дівчинка зірвала стеблину й пожувала. – Гірка!

– Отож-бо. Трава була солодкою давно. Дощі зараз рідкісні, річки обміліли, квітів поменшало, – бджола ворухнула волохатими коричневими лапками. – Мене кличуть. Бувай, – Піл загув крилами й помчав до лісу.

– А я хотіла розпитати про цей світ, – Аліну розморило під лагідними променями. Лягла на живіт, розгорнула стебла. А там чималі мурашки тягли на собі сіро-білі яйця, поспішали кудись. Над травою метелики пурхали, сідали на квіти, штрикали в серцевини розгорнутими хоботками, але одразу й відлітали: бракувало поживи. Бджоли всю підібрали. Райський куточок усе менше подобався Аліні. Напевно, слід скористатися підказкою Піла провідати місцевого старшину Рока. Він розтлумачить що й до чого.

Мурахи рухалися звивистим ланцюжком у бік розложистих дерев на узліссі. Раптом вони прискорилися й хутко розбіглися врізнобіч.

Вгорі басовито загуло.

Дівчинка помітила в небі дві хмаринки, які зближувалися. Одна була блискучо-зелена, а друга синього кольору. Напевно боротьба, про яку згадував Піл, набирала нових обертів. Аліні треба забиратися геть, адже хтозна, якими жалами й отрутою володіли місцеві види. Вдома, в садку, дівчинку вжалила звичайна свійська бджола. Було дуже боляче, тож краще наслідувати прикладу мурах і накивати п’ятами.

Хмарки зненацька розсипалися на окремі цятки. Комахи заплутували супротивників карколомними віражами, атакували під крутими кутами, жалили бойовими шпичками та шматували гострими кігтиками.

Зелено-жовті смугастики утворили міцний «кулак» із сотні бджіл і кинулися на центр синіх. Комахи лискучими ракетами пробили оборону ядра й миттєво розсіялися, полюючи на обраних жертв.

Сині дрібніші, кругліші та слабші. Вони брали кількістю, нападали з усіх боків, але діяли хаотично. Згори сипалися поранені та мертві бджоли. Живі повзли  стеблами й намагалися злетіти, або зчіплювалися один з одним у лабіринті трав. Боротьба запекла, жорстока, на виживання. Деякі відпочивали хвилинку, а потім готувалися до злету, аби увірватися в пекло бою стрімкими обтічними тілами.

Поруч з Аліною гепнулася велика зелено-жовта комаха, заборсалася в плетиві травинок:

– Звільни! Це я, Піл! – писк розносився далеко.

– Дивись, якщо вжалиш, про порятунок забудь, – мала обережно двома пальчиками взяла бджолу за крильця, звільнила від пут і посадила на листок.

– Дякую! – Піл обтер лапками подряпане тільце. Пом’ятий, з надірваним крилом, комаха нагадувала крихітного пораненого лицаря. – Наші перемагають, а я перепочину. Мені б нектару, – Піл оживав на очах.

– Квіти навколо тебе, – Аліна задерла голову, спостерігаючи за бійкою. – Це твої вчорашні конкуренти?

– Тих ми перемогли. Ці прилетіли з Мідної Гори. А квіти порожні. Віднеси мене до рідного дупла. Ні, спочатку нектар.

– Я поспішаю до Рока. Іншим разом, – Аліна лукаво дивилася на розгублену бджолу.

– Я розраховував на тебе, – Піл пригнічений.

– І я на тебе теж. Чому повинна тобі помагати?

– Можу бути корисним, а без мене королева пропаде.