41 Вампір Пітер

– Де я?! – скрикнула Наталя, сіпнувшись наче від електроструму.

– Вона питає! – червонопикий молодик тріпонув блискучим чорним волоссям. – Ти куди прямувала, бідолахо?

– В бібліотеку, – жінка обвела поглядом кімнату. Як уві сні. Тільки от співрозмовник дивний.

– Бачиш, Ерле, наша гостя соромиться старого знайомого. Ми старалися помогти їй потрапити всередину омріяного пласта знань, а вона забула навіть привітатися. Тебе як звати, диво природи? – чорні, наче намащені кремом для черевиків губи розтяглися в кривій усмішці, оголивши два чималих жовтих ікла.

– Наталя, – жінка розгледіла плечі Ерла. Той сховався за стосом паперів. Голова, напевно, під пахвою.

– Дуже приємно. Вампір Пітер, магістр кровопускальних наук з практикою консервування людської крові, – чоловік зітхнув. – На жаль, не завжди вдається поживитися свіжою. Люди стали обережні, сплять з осиковими кілками, страхають срібними хрестами, святою водою. Важко стало харчуватися. Доведеться переходити на свинячу. Справжня гидота! Нас позбавляють елементарних умов для полювання, позбавляють кормової бази. Мені набридло смоктати коров’ячу кров. Я хочу людську, – Пітер дивився на жінку й облизувався синім язиком.

Наталя здригнулася. Патрік у шкіряний мішечок налив консервовану кров, принесену Пітером. З кого її зцідили?

– Мені б твої проблеми, – буркнула голова відьмака. – Я отруту нормально випити не можу.

– То приший свою довбешку, – стенув плечима вампір і поправив елегантне жабо на брудній білій сорочці.

– Пробував. Хіба одна відьма бралася повернути мені нормальний вигляд? Тому лютую, бо єдиний убогий виродок серед вас.

– Скільки тобі лишилося строку? – вампір узявся розглядати охайно підстрижені нігті.

– Вісімсот сорок років.

– Мало, – скривився Пітер, клацаючи грубими ножицями.

– Кому як, – руки відьмака діставали папери, а голова продивлялася. – Ти по що прийшла, смертниця?! – голова викотилася з-за стосу. На жінку витріщалися два злих золотистих ока з вертикальними зіницями. Коротке сиве волосся напівколом охоплювало вухасте видовжене лице з гострим підборіддям.

– По записи, – Наталя загіпнотизована рисячими очима. Вони магнітом затягували у вир потойбіччя, провокували забути недосконалий світ, померти й приєднатися до веселої компанії привидів.

– На Патріка працюєш?

– На його онука, – жінка заплющила очі, поступово звільняючи свідомість від нав’язливої думки про суїцид.

– Ти глянь на це чудове тріо! – засміявся Пітер, підводячись зі старого напіврозваленого стільця. – А ти ламав… гм… голову, чому так сталося. Ось розгадка. Шкурні інтереси. Спадок, скарби…

– Та пішли ви! – розсердилася Наталя. – Це моя справа! Доведу до кінця! Ти, Пітере, менше задивляйся на мою шию! Зуби поламаєш!

– Мене завжди надихала жіноча хоробрість. В ній заховане прагнення до виживання. Отець єзуїт Домінік утомився ганятися за жінками, вбачаючи в кожній відьму. Його здоров’я підірвала титанічна праця. Сотням, тисячам єзуїтів не під силу винищити слабшу половину. Жінки вміло маскуються, плодяться, ховаються в лісах, тікають в глухі місця, де влада церкви закінчується. Дехто попадається, але то дрібнота. Кажу вам, Домінік не спалив жодної справжньої відьми!

– Замовкни! – просичала відьмача голова. – Тебе образили, а ти ковтнув.

– Я все бачу та чую. Просто міркую, спочатку випити кров, а потім віддати тобі на розправу, чи навпаки.

– Нащо мені лантух з кістками? Я вимагаю реванш за поразку!

– А я свіжої крові хочу, – мрійливо мовив Пітер.

– А я вбити вас хочу, – Наталя, нарешті, позбавилася пут сновидінь.

– Цікаво як? – розреготався Пітер. – Ми й так мертві. Повернімося до джерела нашого конфлікту, – вампір відклав ножиці й грався золотим ланцюжком. – Ми нічого проти тебе не маємо, але є речі, котрі важко пробачити. Ти нахабно влізла в наш світ, обдурила разом з Патріком вельмишановних мешканців Гнилих Підвалів і численних гостей, аби онук Боб повернув собі замок. Так?

– В принципі вірно, – Наталі нічого заперечити.

– Щира відповідь без вихилясистих викрутасів і снобського мазохізму. Я тобі симпатизую, тож трішечки крові залишу для відновлення.

– Буду боронитися, – жінка потяглася рукою до торбинки, де лежали хлібні окрайці.

– Поки ти хропіла, мав можливість десять раз випити й назад влити кров, але я терплячий. Прагнемо з’ясувати, чисто для себе, особисті мотиви.

– Мотиви? – здивувалася Наталя.

– Інакше зиск! Який зиск матимеш з цієї ганебної справи?! – Пітер сталевими очима просвічував думки лікарки.

– Жодного.

Пітер нервово смикав краї ланцюжка:

– Не вірю.

– Але це так. Я хочу повернутися додому.

– Ось воно! – вигукнув задоволений вампір, жбурнувши в Наталю ланцюжок. – Кажеш, без зиску! Зиск є у всьому, просто ми по-різному його розуміємо!

– Розумій, як хочеш, а мені потрібно знайти записи про спадкоємство Боба.