33 Помста Патріка

Наталя провалювалася в бурштинову глибінь. В’язка рідина світилася міріадами сріблястих креветок. Вони спалахували видовженими контурами, розпадалися на окремі сегменти, пульсували, пускали промені, плавали хвилястими стрічками. Темні створіння, схожі на мант, «стелсами» розсікали медовий розчин і фільтрували крізь роззявлені пащі сяйнистий планктон.

Жінка перестала дихати, мовби перетворившись на немовля в материнській утробі. Незрима пуповина з’єднала Наталю з чужим світом. Звуки. Вони глухим ритмом вібрували в тілі. Лікарка поступово настроювалася на акустичні хвилі, почала розділяти одноманітне бубоніння на окремі слова.

– … хочеш продовження? Забагато для першої зустрічі. Ти не відьма. Там, звідки прийшла, замки в минулому, лицарі виродилися, а світом правлять товстосуми. Людина вважається вінцем природи, але вона не здатна себе контролювати, а пнеться перебудувати свій світ. Навіщо? Невже він настільки поганий, що його треба зробити ще гіршим? Ви руйнуєте планету. Мої часи жорстокі, однак не прагну жити в майбутньому. Чужий там. У вас шанують замкових привидів, туристам розказують. Образливо те для мене. Про релігію взагалі мовчу. Ми по-справжньому вірили, закликали селян слухати проповідників. Це було потрібно для духовного об’єднання. А ви вірите? Хоча б у щось, окрім грошей? Вони ваша релігія, ікони, альфа та омега… Сподіваюся, ти сприймаєш вібрації матері-землі, з’єднана енергетичною пуповиною з нею…

Наталі ввижається суворе старече лице, схилене над нею. Мертвий лицар став філософом, вивертає душу та досліджує її наче під мікроскопом.

– Хо-хо-хо! Душі – це кровообіг речовин Всесвіту, – барон відвертається, побачивши все, що цікавило. – Твоя душа була в двадцяти трьох тілах. Забула… Так, пам’ять про минулі втілення стирається. Ти повинна заново, без підказок, пройти певний шлях, аби вислизнути з того кровообігу народжень та смертей. Привидам складніше, бо спочатку потрібно завершити справи, прийти на суд Божий, а там… – старий лицар віддалявся, розчиняючись в жовтому мареві, підсвіченому збуреним планктоном.

Наталя повільно тонула. Середовище ставало щільнішим. Холод язикатим протягом обволікало тіло, а сяйнисті креветки тікали вгору, до тепла.

Жінка в напівтемряві, на самоті з думками. Хіба справедливо відбирати пам’ять про минулі життя? Обмеження гальмують досягнення довершеності. Виходить, світ недосконалий від самого початку. Нащо було створювати його? А тим паче людину, яка багато тисячоліть плутається в тенетах власних недоліків.

– Нарешті розумієш, – голос Патріка сумний. – Ми заручники чужої волі, борсаємося в багнюці дрібних бажань, проблем, забуваємо про добро та справедливість. Хто заважає нам стати взірцем чеснот? Спитай себе, виживе лагідна істота в кублі гадюк?

Жінка подумала, що люди змушені пристосовуватися, шукати компроміс.

– От! – глухий голос Патріка забарвився грізною тональністю. – Про що мова! Я благатиму вищі сили, аби цей світ зник без права відродження в ньому людини! Будь-яке створіння повинно мати шанс, людина – ні! Вона їх вичерпала! – голос віддалявся.

Наталя прагнула крикнути, але тільки думки линули в простір до суворого судді-лицаря. Запізніле каяття. Пекуче, але щиросердне.

– Досить, – схаменувся Патрік. – Проти тебе нічого не маю. Ти звичайна жінка. Любиш чоловіка, дітей. Це, повір, чимало важить на терезах моєї прихильності… А, продовжу оповідь. Я проникнув крізь браму й жахнувся: кругом лежали трупи вояків. Гуго відчинив браму та впустив спільників. З бенкетної зали чулися п’яні вигуки. Бандитська зграя добралася до підвалів з вином і святкувала перемогу. Ніколи б не подумав, що мій надійний замок так легко захопити.

Я пройшов повз напівтверезих вартових, що горлали пісні в оточенні порожніх пляшок. Вони й нормальну людину навряд чи помітили б. Розбійники кричали, що все навколо їхнє й відтепер завжди будуть ситі та п’яні.

Легким протягом я проминув стіни й опинився в бенкетній залі. Пів сотні покидьків запаскудили мою охайну залу для приймання поважних гостей. Навіть король зупинявся на ночівлю… Налякана челядь підносила тим потворам вино, копченості, забирала брудний посуд.

Гуго сидів на моєму місці з паперами в руці. То були дозволи на право власності Міцним Горішком, підтверджені королівськими печатками. Я гадав, негідник пограбує замок і піде. Натомість він хотів зробитися бароном, змінивши опис власника. Я стояв позаду Гуго й задушив би його, проте… Сама знаєш, на той час був безтілесним духом.

Розбійники падали під стіл і хропіли, а челядникам бракувало сміливості взяти зброю та порубати нахабних загарбників.

Гуго треба було позбутися моєї сім’ї, аби утвердитися в ролі господаря замку. Я вважав дружину й сина загиблими. Їх забрали на небеса, а мені розгрібати оте лайно. Сам винен. Треба було попередити Елізу, коли вирушав до озера. Моя дурість обернулася винищенням роду. Поспішив до покоїв. На щастя, трагічні припущення не справдилися: ні крові, ні боротьби, ні трупів. Скрині лише розграбовані. Розбійники шукали золоті монети, а вони зберігалися в тайнику. Про нього знала дружина. Я туди. Камінь валявся долі. Мабуть, Еліза під тортурами зізналася, а потім її та сина стратили. Повернувшись до бенкетної зали, застав Гуго, коли той виганяв челядь і зачиняв двері зсередини. Боявся, гад. До того ж тверезий і злий. Папери валялися на підлозі. Причина гніву незрозуміла, – голос Патріка врівноважений: минуло пів століття, біль вгамувався. – Моя душа в оболонці привида, тож спогади при мені… Гуго влігся на лавці. Задрімав, але прокидався при кожному шарудінні. Щури в замку були, кажани часто залітали. Літо якраз… Я бродив залом і міркував, чим зайнятися. Коли набридло дивитися на п’яні пики сплячих розбійників, подався на башту. Живим полюбляв оглядати згори свої володіння. Там хтось був. Рудий, патлатий, в жовтому шкіряному одязі, шоломі. На паску висів меч. Обернувся до мене, криво посміхнувся й привітав з поповненням замкових привидів. Він мене бачив, отже мертв’як. Я сказав, що мене втопили. Рудий розсміявся, клацнув пальцями, показав на стіни, мовляв, це він збудував Міцний Горішок. Строк його перебування привидом скінчився, оскільки прийшов правонаступник, себто я. Хотілося дізнатися, чому рудий так довго сидів у Міцному Горішку, за які гріхи його покарано, та натомість він сповістив радісну вість: дружина, син і кілька вірних воїнів змогли вибратися потаємним ходом. Тому Гуго був злющий. Є свідки злочину, тож завадять вкорінитися самозванцю. А яка тоді моя роль? За що мене покарано бути привидом?