32 Частування

Привиди-близнюки, прозвані Наталею Касперами, літали туди-сюди, забезпечуючи гостей вишуканими напоями.

Розчарований безголовий Ерл пропав.

Барон Патрік, зберігши честь та повагу бомонду привидів, походжав по арені з келихом сірчаної кислоти й розказував побрехеньки:

– Якось проїжджав лісом поблизу селища Стунг. На той час мертвим був років зо три. Коняка моя, обвішана торбами з дарунками, йшла собі спокійно. Навчена перевозити живих і мертвих. Хороша була тварина…

Привиди смакували отруйну гидоту наче вершки суспільства елітні вина. В прозорих келихах шипіли та іскрилися рідини жовтих, зелених, синіх кольорів, змішаних золотисто-коричневих, салатно-помаранчевих. У вампірів напої виключно червоні різних відтінків. Були гурмани, котрі звичайну кров розбавляли молоком кози.

– … куди поспішати? Селян оминав, сподіваючись до вечора дістатися покинутого хутора, де кам’яний троль Брул, гоблін Кеш, пара гномів і десяток відьом організували вечірку для запрошених привидів…

Наталя лежала на смердючій шкірі в темній коморі під трибунами й слухала Патріка. Лезо меча пробило міхур, але проникло глибше й порізало жінку. То свіжа кров збила з пантелику Ерла. Лікарка підозрювала, що старий лицар навмисно поранив її, не попередивши заздалегідь. Тож тепер змушена лежати. Патрік заборонив узагалі ворушитися, інакше втратить багато крові, а якщо пригадати вампірів і спосіб їхнього харчування, то скніти Наталі в Гнилих Підвалах довго й нудно. Правда, барон віддасть манускрипт і карту, а з проханням Боба проблема: таємну бібліотеку жінці доведеться шукати самостійно.

– … в наших краях одинокого лицаря пропускають. Народ хоч і дикий, а порядку дотримується. Інша справа загін. З ним справедливо помірятися силами, тому одному легше подорожувати. Їду собі верхи, пісеньку мугикаю, боятися мені нікого. Мертв’яку соромно здригатися при кожному підозрілому шурхоті в лісі чи скелях.

Привиди дружно засміялися жарту.

Каспери наливали по другому колу.

Вампіри розпечатували чергову діжку. Сидітимуть довго. Куди поспішати?

– Аж раптом стріла вжик! А я без шолома, й та зараза застрягла в хребці. Думаю, що за паскудний розумник полює за подорожніми одинаками. Не хотілося запізнюватися, а тут затримка виходить, – Патрік випив пекельний напій, і з вух повалила пара. – Мені б про коня подумати, а не про себе. Впав під дерево, прикинувся мертвим, хоча вже таким давно був. Спостерігаю одним оком. Кінь сумно заіржав, але не тікає. Голоси чую. Показалися четверо в овечих шкурах. У руках палиці, луки. Зайди. Одразу до коня добро ділити. На мене й не дивляться. А добро те для мертвих підхоже. Змії, жаби, отруйні порошки, корінці, кислоти, приправи… Для вечірки старався, а ті розбійники все порозкидали, потовкли. Кінь раптом став дибки й проламав копитом груди бандита. Ватажок згарячу встромив спис у бік вірної тварини. Тут я оскаженів і зарубав двох. Ватажок збожеволів і втік, а кінь, поки я ловив жаб і змій, потихеньку сконав. Привида з нього не вийшло. Довелося тягти добро на собі до хутора. Я спізнився й проґавив гадання на єгипетській книзі мертвих. Троль і гоблін були в захваті та пообіцяли років за сто влаштувати ще одну вечірку.

Наталю історія потішила. При житті лицар був хорошою людиною.

Вампіри допивали п’яту діжку.

Каспери просили Патріка більше не запрошувати кровопивць, бо запаскудили кров’ю всі трибуни.

Лицарі допивали напої, і своєю чергою розказували різні цікаві історії, приправляючи їх безліччю страшних подробиць.

Настала черга дам. Жіночі привиди вихвалялися муками й ранами наче військові орденами.

Вампіри скромно мовчали: вкусили жертву, посмоктали й назад по домовинах. Ні романтики, ні пригод.

Нарешті гості начастувалися й почали розбігатися, розлітатися, а то й просто зникати.

Патрік провів останнього привида, а по тому провідав Наталю.

– Ти знав, що мусиш поранити мене, – в голосі докір. – Змовчав.

– Зайвий клопіт. Я знаю свою силу й не схибив. Рана швидко загоїться. Натомість я влаштую тобі особливе частування.

– І розкажеш свою історію, – попросила жінка. – Про те, як став привидом.

– Згоден. Час є… Агов, близнюки, принесіть жовтянку, зеленку й чорний порошок!

Каспери, лупаючи очиськами на видовжених молочних тілах, полетіли збирати компоненти для цілющого зілля.

– Загоїться швидко, – заспокоював Патрік. – Відьмак Ерл програв, проте він переслідуватиме тебе. Капості робитиме обов’язково. Сама розумієш, помогти нічим не зможу.

Каспери притягли столик, виклали на нього скляні банки, глиняний посуд, закорковані пляшки, жмутки трав, ложки.

– Я Патрік Мак Бан, – барон готував цілюще зілля. – Барон у сьомому поколінні. Міцний Горішок звели у сиву давнину. Згодом предки добудували башти, стіни. Ми в найстаровиннішій частині. Раніше тут зберігали вино, збіжжя, воду. В діжках, залитих жиром, тримали м’ясо, ковбаси. Тривалі облоги переживали досить спокійно. Вороги жодного разу не заволоділи Міцним Горішком. Я пишався предками, котрі вірно служили королю й були опорою держави. А сам не впорався, піддався на лестощі, облуду, хитрощі. Патрік Мак Бан воїн, а не інтриган.