26 Секретна канцелярія

О шостій ранку підйом, водні процедури, гоління. Повірку особового складу через бовтанку проводили на бойових постах.

Матроси поснідали смаженою рибою та бутербродами з маслом і чаєм, а потім вільні від вахти потяглися в кубрики. В той, де перебував Дмитрик прийшло троє. Трохи старші юнаки з цікавістю роздивлялися чотирнадцятирічного матроса, розпитували про життя-буття в паралельних світах, а згодом, наслухавшись всього й багато, лягли відпочивати. Один з них солодко позіхнув і пожалівся:

– Набридло вночі на вахті відсипатися, а вдень в кубрику.

– Матрос спить – служба йде, – обізвався другий.

– Рік ще гнити, – застогнав старшина 1-ї статті.

– Мені півтора. Лист отримав з дому. Сестра заміж вийшла, а я на морі.

– Ще згадуватимеш безтурботні роки служби, – обізвався з кутка третій.

– На волю хочу, – скрипів зубами старшина. – Ненавиджу офіцерів, ненавиджу службу, ненавиджу виконувати накази!

– Тихіше, в нас гість, – Гриша годував Дмитра.

– То й що! Візьму прибульця за барки й хай забирає мене з собою! – старшина вперся в хлопця каламутним поглядом.

– Заспокойся, він сам не знає, як звідси вибратися, – примирливо говорив Гриша й стиха до підлітка: – Скоро вони поснуть, а ми будемо прибирати. Рибу доїв? Добре. На обід обіцяли борщ наваристий. А ще в нас є заначка. Скумбрія в маслі, кілька в томаті. Хліб привозять, а коли в морі, печемо свій. Сподобався? З канадської муки.

– Мені б у туалет, – хлопчик благально глянув на Гришу.

– Ходімо. Тримайся за мною.

Нагорі порожньо. Ілюмінатор прочинений, свіже повітря вривається в тісне приміщення холодно-йодованим протягом, скочується трапом униз, у розігріті корабельні нутрощі, б’ється в перебірку ослабленим кулаком і розчиняється в плетиві кабелів і труб.

Дмитрик прикипів до маленького круглого отвору, вдивлявся в похмурі шеренги сіро-білих хмар, бурхливе зелене море.

– Про бак забудь, – суворо сказав Гриша, вловивши благальний погляд.

Для Дмитрика й побаченого достатньо.

З крихітної загородки матрос дістав мило, губку, відро-кандейку й разом подалися в кубрик.

– Ти губку намилюй гарно, – повчав Гриша, – а потім розкидай.

Хлопчина старався, й скоро біла піна вкрила зачовганий світлий лінолеум.

– Тепер чекай, поки мило виїсть бруд. Потім вологою ганчіркою стягнеш до сухого стану.

По гучномовному зв’язку пройшла команда почати мале прибирання, вахтовій зміні снідати, а черговому офіцеру доповісти командиру про хворих. Регламентоване морське життя плило усталеним річищем чітко розподілених обов’язків у межах статутних відношень командир-підлеглий.

Мічман Артем Кубенко звільнився перед обідом. Чисто виголений, в чорній куртці з двозірковими погонами чоловік утомлено присів на край шконки. Спати після нічного чергування не дали: старшому помічнику Сичову на прізвисько Лом закортіло попрацювати з уявними ворогами-супостатами, тож вимагав од радіолокаційників реальних цілей. Де їх візьме мічман капітана третього рангу не цікавило. На сотні миль навкруги порожньо. Лише риболовецькі траулери проходили яскравими цятками краєм зеленого кола радара.

Дмитрик закінчив прибирання й поклав мокрі речі біля комінгсу-порогу.

– Після обіду проведеш хлопця в кормову частину й сховаєш у вентиляційній… – Артем прошепотів на вухо Гриши цифри.

– Зрозумів.

– Роздобудь ліхтар, свіжі батарейки. Про щурів пам’ятай.

– Щури? – підлітка пересмикнуло від огиди.

– Симпатичні чорненькі. Ножа ми тобі дамо, але стукати ним забороняю. Кругом метал, а вух багато. Там поруч каюти офіцерів. Почують.

– Чому така обережність? – допитувався Дмитрик.

– Секретна канцелярія, – пояснив пошепки Кубенко. – Там зберігається специфічна документація. Нам заборонили обшукати те приміщення. Спецслужби завірили, що доступу стороннім туди нема, отже грошей там теж не може бути. Та за чотири роки служби знатимеш все й навіть те, чого тобі знати не дозволено. Спочатку, хлопче, роздивися внутрішню поверхню стелажів. Багато часу минуло та сліди повинні лишитися. Подряпини, пил. Там паперів багато, – мічман зсунув пілотку на потилицю, підморгнув. – Обіцяю знайти ту карту. Без неї тобі нема сенсу повертатися. Так?

– Вгадали.

– Прорвемося. Охочих на скарб достатньо, але ми будемо першими.

– Так ви є послідовниками Джима Гокінса, – посміхнувся Дмитрик. Після останніх слів Кубенка на душі стало легше.

– Читав колись «Острів скарбів». Хороша книга. До чого ти ведеш?

– Так ви і є шукачами скарбів.

Мічман хотів заперечити, а потім, подумавши, розсміявся:

– Гришо, а й справді, ми трішечки схожі на скарбошукачів-детективів. Час інший, обставини, але в цілому полюємо на цінності з тою лише різницею, що стараємося не для себе.

Матросу ідея з проникненням у секретну канцелярію мало сподобалася. Скривився, висловив занепокоєння. Та, мабуть, мічман давно обмізкував логічні висновки й відповіді на питання, коли так прагнув потрапити в заборонене приміщення. Особисто матрос нічим не ризикував.