25 Мічман Кубенко

Матрос Гриша повернувся за пів години. Стрельнув очима по кубрику:

– Заходив хтось?

– Ні, – Дмитрик дивився на пакунок.

– Пощастило. Підступний, гад, нишпорить кругом, порушення шукає. Думали, на берег спишуть. Набрид усім, навіть кепу. Так упирається, бо платять добре.

– Хто він такий? – хлопчик розгорнув робу з номером.

– Капітан-лейтенант Пишний. Чергування для нього в кайф. Швендяє кораблем, у трюми спускається до машиністів, артилеристів турбує, до зв’язківців чіпляється.

– І до вас?

– Ха! Ми не засекречені, тому наші пости доступні для огляду. Давай міряй. Робу ніколи не бачив?

– Де? В школі?

– У фільмах, – здивувався матрос. – Про моряків, – уточнив про всяк випадок.

– У нас показують закордонні фільми, – пояснив хлопець. – В основному американські.

– От кляті супостати. До нас уже добралися, – ще більше здивувався матрос. – Ти наші фільми дивися.

– Хіба є такі? Не бачив, – Дмитрик з острахом слухав матроса.

– Ясно, – розчаровано мовив Гриша. – В якому році живеш, юначе?

– Дві тисячі третьому, – чесно відповів, а сам подумав про глюки. Цей корабель взагалі випав з часу. Україна має військовий флот, але з усього видно, Дмитрик потрапив у старіші часи, можливо, ще в радянські. Батько трохи розповідав про них, але то вже історія.

– Жартуєш, – засміявся Гриша. – Оце придумав. Жити поспішаєш. Зараз вісімдесят сьомий рік двадцятого століття. Наша країна найбільша в світі та найкраще озброєна. Ми скоро кругом порядок наведемо. А будуть випендрюватись, шарахнемо атомною бомбою. Лише наш соціалістичний устрій має майбутнє.

– Ти серйозно? – Дмитрик хотів сказати, що давно вже немає тієї великої країни, але побоявся: моряк сприйме слова за брехню.

– Ха! Політінформацію кожного понеділка слухаємо. Замполіт проводить.

– А де ми зараз? Наше географічне положення?

– Далекий схід. Пройшли протоку Лаперуза й рухаємося вздовж Сахаліну, – Гриша оглянув Дмитрика в робі, надів берет. – Нормально. Нас, матросів, багато, а офіцерів мало. Є мічмани. Вони харчуються окремо від матросів і офіцерів. Кубенко хороший мужик. Слухайся його. Він поганого не порадить… Так, з цим розібралися. А це їжа, – молодик дістав з-за пазухи згорток. – Плов. Їж акуратно, без крихт, а я послідкую за коридором.

На ліжках-шконках заворушилися матроси. Один встав, позіхнув, потягнувся до хрусту в суглобах.

– Василю, чого тобі не спиться? Вахта через чотири години, – Гриша показав Дмитрику, де можна перекусити.

– Курити хочу, – худе трикутне обличчя моряка потрапило в смугу світла з коридору. – Це хто? – помітив новенького. – Та він геть малий.

– Тихіше, Васю, – Гриша потяг товариша з кубрика. – Потім поясню.

Дмитрик швидко впорався з вечерею й замислився над словами Гриші. Мабуть, на пазли перенесли картинку справжнього корабля, а разом з ним у дивовижний казковий світ потрапили й люди, котрі на той час служили. Для них нічого не змінилося, вони досі живуть у вісімдесят сьомому році й гадки не мають, наскільки помінявся реальний світ.

Хлопчик загорнув посуд у цупкий папір і поклав у куток ліжка, потім заклав руки за голову й ліг на спину. Гойдає наче в колисці. Приємні відчуття. Підліток задрімав, і наснився йому бридкий чоловік у чорних штанах і кремовій сорочці з погонами. Він тихо зайшов у кубрик, постояв біля чорно-білого телевізора, приглядаючись до сплячих, перевірив пару рундуків, а потім підкрався до Дмитрика. Холодні риб’ячі очі прискіпливо вивчали молодого матроса. Коли хлопчик наважився розплющити повіки, офіцер щез.

– Фу-у-у, ти щасливець, – Гриша смердів тютюном.

– Я спав?

– Мабуть… Пишного зустрів біля кубрика. Вчасно ти замаскувався. Без роби сидіти тобі в каюті кепа й писати пояснення де, коли, з ким, куди й чому. Пронесло. Скоро капітан-лейтенант зміниться й піде спати. Сміття давай. Ось волога ганчірка. Протри пил на трубах і шпангоутах. Зранку прибирання. Замилюватимеш кубрик. Робив колись? Просто занурюєш поролон у воду, намилюєш і… – матрос прислухався до легенького стукоту. – Свої, – Гриша посунувся, звільняючи місце для мічмана.

– Де Василь? – одразу поцікавився Кубенко.

– Разом курили, я – сюди, а він кудись на бак подався.

– Нарветься на прочухан. Тривогу не скасовували, шторм триває, зовнішній периметр має бути задраєним.

– Товаришу мічман, ви ж знаєте Василя. Йому три місяці лишилося. Він уже вдома.

– Море карає недисциплінованих. Є наказ броняхи задраїти, значить сиди в посту й не рипайся на верхню палубу. Вільним від вахт спати в кубриках, курити у відведених місцях. Чим вас гальюн не влаштовує?

– Ми там і були, – виправдовувався Гриша.

– Чому дозволив товаришу вийти на бак?

– Я йому командир? – ображено засопів матрос. – У нього своя голова на плечах.

– До справи, – мічман стишив голос до шепоту. – Краще говорити в посту, але Пишний бродить, ще хлопчину побачить.