24 Старий барон

Наталя наблизилася до кактусоподібних рослин, оснащених рожевими пащами на кшталт великих морських мушль-тридакн. Овальні м’ясисті половинки, з’єднані тугими вузлами волокон, сумно гойдалися під ударами краплин води. Мілке озерце, обкладене червонястим і чорним камінням, вабило кришталево чистою водою. Пробратися крізь колючу флоро-фауну неушкодженою навряд чи пощастить. Для боротьби меч потрібен, якого жінка полінувалася прихопити. Добре, хоч гак у руках. Якось відіб’ється. Здається, рослини апатичні. Може, домовитися з ними? Мовляв, я вас не чіпатиму, й ви лояльно до мене ставтеся.

Жовта доріжка пірнала в гущавину хижих кактусів – оминути навряд чи вдасться, а ззаду тиснула орда жорстоких мурах. Згори насідали оси, а кактуси повернули роззявлені рожеві голівки в бік лікарки, засмикалися на товстих стебельцях і ширше розсунули овальні половинки, приміряючись до солідної поживи.

Крюк гірший за піку, але ним є шанс зачепити «шию» хижої рослини й зірвати вершечок-рот.

– Агов, пропустите мене, чи будемо битися?

Кактусоподібні потрусили безокими голівками, плюнули отруйною рідиною, напружилися колючими стовбурцями. Ясно, спробують зжерти. Наталя рвонула вперед, пригальмувала й відскочила назад. Хижі рослини одночасно кинулися на здобич, але в запеклій боротьбі перекусали одна одну. Поранені стікали брудно-зеленою юшкою, а вцілілі накинулися на них і за хвилину з’їли. Рослини урок не засвоїли, бо коли Наталя повторила трюк, кількість пошкоджених кактусів зросла до десятка. Хижаки з завидною впертістю намагалися вхопити жінку, витягуючи голівки на гнучких м’язистих стеблах. Жорстка конкуренція повністю атрофувала елементарне самозбереження.

Наталя пустила в хід крюк. Схилені дугами рослини слабко опиралися. Наталя била їх, шматувала й одночасно тікала від мурах. Зненацька на кактуси налетіли великі коричневі жуки. Мініатюрні танки повсідалися на голкасті млинцеподібні нарости й заходилися масивними щелепами вигризати кактуси уздовж доріжки. В кінці її окреслився амфітеатр. Глядацькі лави порожні. Де публіка? Жінка вислизнула на край арени й крикнула:

– Виходь, покажися, хто ти є!

– Вже йду! – рознеслося в просторі. Згори сходами спускався лицар у начищених до блиску обладунках. На грудях красувався золотий герб. Забрало опущене, меч піднятий, вигляд войовничий.

– Будемо битися, чи мирно розійдемося? – з викликом мовила Наталя.

Лицар змовчав. На відстані кількох кроків зупинився, опустив меч, сперся на нього й сказав:

– Господи, нащо привів сюди жінку? Я згоден на чесний бій, але не з нею.

– Нащо битися? Хіба я тобі ворог? – вмовляла Наталя лицаря.

– Мовчи, я з Творцем розмовляю! Пробач мої гріхи, твої шляхи незвідані, але жінка! Це проти правил!

– Господь завжди правий, – нагадала лікарка й кинула гак.

Суперник обдумав сказане жінкою й вичавив глухим страдницьким голосом:

– Гості скоро зберуться, а з ким битися? Я порушу слово! Барон Патрік зганьбить своє ім’я!

– Переодягни мене чоловіком і поб’ємося. Тільки акуратно, – Наталя з острахом слідкувала за рукою лицаря, котра підіймала забрало. З глибини шолома глянули світлі допитливі очі в оточенні  глибоких зморшків. Сиві вуса прикрашали старече, але мужнє бліде лице.

– Я повинен перемогти. Вперше за п’ятдесят років, – хрипко сказав Патрік.

– Переможеш, – жінка пожалкувала за кинутою згарячу обіцянкою.

– Тоді тобі смерть буде, – старий лицар, загнаний у глухий кут, шукав рятівну соломинку.

– А без смерті ніяк? – тоскно поцікавилася лікарка.

– Ніяк, – простогнав старий барон. – Суперника чоловіка маю вбити, але ти жінка, і не маю права тебе вбивати хоч би й переодягненою. Зрозуміло?

– Не дуже, – Наталя заплуталася в дивній логіці барона ніби в лабіринті.

– Для глядачів ти будеш чоловіком, але я знатиму, що ти жінка. Ясно?!

– Ну!

– Мене зневажатимуть найогидніші привиди, якщо не вб’ю суперника. А я не можу цього зробити! – щира мука в голосі. – Моя репутація чесного барона під загрозою! Що мені робити?

– Відмовитися від бою, – розважливо порекомендувала Наталя.

– Виключено, – скрушно похитав головою лицар. – З того часу, як переміг свого кривдника розбійника Гуго, до арени не дійшов жоден чоловік. Дурень Мак Бан, нащадок Гуго, котрий украв наше славне ім’я, підіслав рік тому жінку, розраховуючи обдурити мене. Сердешна померла від страху. Тут вистачає жартівників. А чоловіки… Хіба то справжні вояки? Трійко затурканих селян згинуло ні за цапову душу. Охоронці зрідка з’являлися. Боягузи. Верещали наче свині. Вони молили про визволення, билися головами об стіни, блудили лабіринтом і вмирали від голоду, так і не наблизившись до арени. Хіба це складно? Питаю, тобі складно було дійти сюди? – суворо питав Патрік.

– Важкувато, – обережно відповіла лікарка.

– Важкувато?! – погрозливо прогримів розгніваний лицар. – Та простішого шляху не існує! Тебе стіни спрямовували в потрібному напрямку! Лише долай свій страх і бийся до останнього! В цьому запорука перемоги!

– Запам’ятаю.