23 Кошмари Гнилих Підвалів

Жінка забула взяти смолоскип. Повертатися пізно. Хтозна, скільки часу вояки стирчатимуть в кухні. Наталя почекала, поки очі призвичаяться до темряви й потихеньку спустилася сходами в якесь велике приміщення. Далеко попереду прорізалося слабке зеленкувате сяйво. Заінтригована жінка подалася туди. Трималася стіни й обережно пробиралася до блідого фосфоричного відблиску на вогких кам’янистих поверхнях. Спина змокла, пальці обтікала сконденсована волога, під ногами хлюпало, а тіло, хоч і в хутряній накидці, пробирало холодом. Радувала ситість. Їжа дала енергію для проходження випробувань.

М’які відблиски спочатку лякали мінливими сполохами. Наче тіні предків лицарів сновигали підземеллям, сподіваючись завершити давні битви й довести власну перевагу над супротивниками. Наталя потрапила в найдревнішу частину замку, де за надійними товстими стінами та охороною злих привидів зберігали найцінніше, аби вороги, навіть захопивши твердиню, не почувалися в ній переможцями.

Жінці моторошно. Після коридору з привидами їй повинно бути фіолетово, але внутрішнє чуття підказувало, що квіточки позаду, а справжній жах мешкає саме тут, живиться людськими емоціями, захоплює в полон душі й влаштовує смертельні пастки. Хіба лише мати Сема тут побувала? І де поділися люди? Згинули в Гнилих Підвалах. Предок Мак Бана, який ризикнув сховати манускрипт у надійному сховищі, заплатив за те високу ціну.

Похмуру кам’яну залу освітлювали колонії грибів. Вони витикалися з усіх щілин, обплітали міцелієм уламки каменів, заржавлені розкриті скрині, щити, мечі, трухляве дерево. Скільки віків ті мутанти живуть у мороці?

Наталя зупинилася. Мучила задуха. В підвалах нічим дихати. Хоч би слабкий протяг. Повітря сперте, насичене смердючими випаровуваннями та спорами грибів. Що як вони викличуть алергічну реакцію? Жінка голосно чхнула. В носі свербіло, наче туди залізла ворсинка й лоскотала. Сльози покотилися з очей, у боці закололо. Наталя сперлася на стіну. Нудота підкотила спазмом, потемніло в очах, руки й ноги зводили судоми. Потім попустило, але дивне відчуття п’янкого міражу заполонило свідомість. Нерівні стіни мовби пливли повз Наталю, повільно розчинялися в сутінках, поверталися під різними кутами, ставали прозоро-скляними. Крізь них лікарка бачила інші зали з низькими стелями, підсвічені грибами та обплетеними червонястими рослинами.

Наталя відірвала смужку тканини від футболки, намочила у воді та затулила рот і ніс. Хоч якийсь фільтр. Зробила кілька кроків і вдарилася лобом об невидиму перепону. Провела рукою по гладенькій поверхні. Дзеркало? Таке велике? Стукнула ногою. Еге, де там розбити. Міцне. В цьому лабіринті й без привидів збожеволієш. Може, повернути назад і подихати свіжішим повітрям? Озирнулася. Глуха стіна в мереживі сивої павутини. Зворотного шляху нема. Ні, це просто омана зору. Правда, ґуля на лобі доводила протилежне. Для певності вщипнула вухо. Болить, але організм отруєний гнилими випаровуваннями, а мозок генерує карколомно-фантастичні картинки. Заплутаєшся серед них і загинеш, піддавшись оптичній ілюзії.

Спересердя Наталя збила ногою грибну сімейку й одразу пожалкувала: світні капелюшки розкотилися згаслими ліхтариками й перетворилися на шиплячих змій. Плазуни звивистими стрічками поповзли до жінки.

– А-а-а! – заверещала Наталя, відскочивши вбік. Серце калатало, зіщулившись від страху, сили танули. Як пройти випробування, коли на початку стільки труднощів? Згине в підземеллі, як і решта шукачів манускрипту.

Наталя зрештою перестрибнула жмуток змій і почвалала далі. Фосфоричне сяйво збагатилося рожевим і блакитним. Краплини води запалали зірочками. Гірлянди павутиння наче намиста з коштовного каміння палахкотіли райдугою. Та й самі стіни мовби ожили, завібрували глухими різноголосими стогонами вмурованих брил. Тонко забриніли дубові перекриття, притишеним брязканням озвалося залізо.

Очманіла Наталя тихо схлипувала й затуляла вуха. Поки нічого страхітливого, але хай краще привиди, аніж оце тоскне завивання та феєрія, схожа на прелюдію до пекельної п’єси, поставленої хворобливою уявою самої Наталі. Напевно, спрацював зворотний зв’язок. Чим більше накручуєш себе, тим страхітливіших монстрів генерує уява і тим скоріше збожеволієш. Це слова чоловіка Олексія, коли не так давно жінці наснився поганий сон. Тоді Наталя розповіла його й мимоволі додала подробиць. До кінця оповіді сон перетворився на трагедію. Чоловік розсміявся, викинув зайве й довів, що в основі дрібні неприємності. Разом посміялися та й забули. А проблемка лишилася. Он вона коли вилізла.

Накотила хвиля млості, затуманила свідомість, затопила тіло розплавленим свинцем. Ноги обважніли, мовби вся кров перетворилася на ртуть, очі налилися втомою, рука ледь втримувала на обличчі пов’язку-фільтр. Наталя впала в калюжу, відображеною дзеркалами десятками копій, і в ту ж мить гриби, павутина, брили вибухнули сліпучими електричними розрядами. Зі стелі падала сіра куля. М’яко плюхнувшись у воду, облила жінку діамантовими бризками, а потім видовжилася дирижаблем, зіп’ялася на сотню крихітних ніжок і стала схожою на гібрид стоноги з гусеницею нічного метелика зі світло-коричневою головою, шістьма червонястими очима й твердими кривими щелепами. Істота повільно поповзла до жінки. Пухке оранжеве тіло підсвічувалося зсередини зеленими й білими вогниками, а чорні поперечні смужки поділяли створіння на окремі сегменти.

– Брись! – Наталя отямилася й сахнулася якомога далі від страшної істоти величиною з легковик.

Гусениця завмерла, роздулася й луснула, викинувши тисячі хробачків. Вони обліпили стіни, стелю, підлогу, Наталю. Хробачки звивалися, падали, розбризкуючи навкруги зеленуватий слиз.