22 Замаскований спадкоємець

Наталя дочекалася, поки злий лицар і отець Домінік підуть спочивати й по тому ризикнула прослизнути через кухню. Лаз обірвався шахтою. Жінка впиралася руками та ногами, аби тихенько спуститися в закуток, де були складені дрова.

Камінна піч, топлена з самого ранку, прогріла вогке закіптюжене приміщення. Хотілося лягти на лавку й задрімати. Куди ділися кухарі? Обачна жінка прислухалася. Так і є: здихавшись господаря, прислуга організувала свій бенкет. Чути брязкіт ножів, глухий дзвін жбанів, притишений сміх.

Піч поруч. Обійти її, а далі куди? Повториться історія з третім зліва каменем, адже хлопчина забув про напрям руху. Сидіти й чекати, поки кухарі наїдяться? Скоріше б у підвали по карту й хрест. Їсти хочеться до судом у шлунку. На печі стоїть казанок, а в ньому булькає ароматна юшка. Спокуса надто сильна. Очі Наталі пошукали ложку. Вона лежала збоку. Ганчірка висіла на гачку. Жінка обережно зсунула масивну кришку, набрала юшки, подмухала й ковтнула. Гіркувато-кислий смак. Скоріше за все накидали квашеної капусти й додали чимало солі. Наталя згарячу обпекла язик. Оце наїлася на всі гроші. Треба в щось набрати юшки, аби вистигла. Глибока тарілка підійде. Жінка похапцем набрала половину миски, насунула кришку й прислухалася. Кухарі сиділи за столом трохи далі й були зайняті поглинанням наваристого бульйону, обгризанням кісток і балачками. Розмова точилася навколо заколоту. Вояки відбили напад, але навколишні селища вирують гнівом. Теслі майструють штурмові драбини, ковалі кують зброю, гончарі набивають глечики вогняною сумішшю, молоді хлопці тренуються стріляти з луків, кидати списи, орудувати мечами.

– Нам-то чого боятися, – бубонів хтось грубим рипучим голосом. – Приб’ють Мак Бана, годуватимемо когось іншого. Ми, кухарі, народ мирний.

– Еге, отець Домінік злякався й сьогодні повернувся з походу, – голос другого дзвінкий і веселий. – Замок вистоїть. Хазяїн домовився, що жінок не чіпатимуть. От побачите, селюки запалюються ненавистю, але пообіцяй їм послаблення, й заколот стухне.

– Скоріше б, а то моє травлення напряму залежить від новин. Хороші – з'їм пів кабана, а погані – печія на весь день, – голос третього сухий, тріскучий.

– Триндиш, Треворе, ти й з печією жереш нівроку. Он який кендюх відростив, – засміявся перший.

– Ех, Бобе, раніше міг подужати всього кабана, – сумно тріщав третій кухар.

– Та годі, завели волинку, – присоромив товаришів другий.

– Не заважай, Робіне. Ми добре попрацювали, тож маємо право на відпочинок. Наливай!

Наталя дізналася імена кухарів. Який з того зиск? Вийти й попросити поїсти? Хтозна, що ці троє зроблять. Скоріше за все від гріха далі здадуть отцю Домініку. Чекати. Скоро вони підуть спати.

– Підклади дров, – попросив Тревор Боба.

– Сам підкладай. Юшка давно зварилася. Завтра розігріємо й подамо на обід.

– А сніданок? Вояків багато.

– Щось придумаємо, – голова Боба впала на стіл. Гучне хропіння розляглося під склепінням.

Рипнули стільці. Кухарі повставали й розбрелися по спальнях.

Наталя прослизнула за піч. Роздивитися речі в сутінках важко. Може вдасться розжитися смолоскипом. Жінка навшпиньках пройшла до столу. За ним спав мужчина, одягнутий у довгу сорочку та шкіряну накидку. Кудлата голова лежала на складених руках.

Наталя при скупому світлі розгледіла масивну шафу, всунуту в глибоку нішу, полиці, заставлені посудом. На підлозі лежали казанки, на гачках висіли ганчірки, держаки, хвати. Де ті дверцята? Окрім шафи шукати нібито ніде. Та тільки жінка торкнулася дверцят для перевірки здогаду, як почула ззаду:

– Попалася, відьма.

Наталю наче жаром обпекло. Різко обернулася. Тікати нікуди: кремезна постать загородила шлях до відступу.

– Я не відьма, – спромоглася відповісти.

– Тебе всюди шукають, – на зарослому густою щетиною широкому обличчі грала посмішка. Світлі очі випромінювали тепло.

– Хай шукають, – Наталя однією рукою трималася за край шафи, а другою тяглася до залізного прута. – Ти ж спав, – дорікнула.

– Почув, як ти злізла та зачаїлася в дровах. Потім шаруділа біля казана, куштувала юшку, в миску набирала.

– Спеціально лишився, – здогадалася жінка. – Поїсти даси?

– Неси свою тарілку і сідай за стіл. Тільки вилий ті помиї в казан. То для вояків, – чоловік набрав ополоником теплого бульйону, налив у принесену миску, вкинув черствого хліба й трохи м’яса.

Наталя накинулася на їжу, а коли посуд спорожнів, попросила ще.

– Ти в підвали йдеш? – кухар дудлив зі жбана якийсь напій.

– Туди, – хитнула головою жінка.

– Гнилі Підвали – вірна смерть. Кожний у замку знає.

– Я пройшла коридор привидів, – похвалилася Наталя.

– Тоді ти справжня відьма. Проста людина там загине.

– Я з іншого світу. Не відьма! – з притиском сказала жінка.

– Мені байдуже. Рано чи пізно Мак Бан тебе зловить і спалить. Отець Домінік схиблений на відьмах. Поки ти на волі проситиму про послугу.