19 Юна фрейліна

Аліна трохи злякалася, коли її засмоктало в перехід і викинуло в гарно вбрану спальню. Кремові стіни задраповані шовком. На столиках з різьбленими ніжками в кришталевих вазах букети пахучих квітів. Широке ліжко застелене жовтою ковдрою. По ній розкидані туго набиті червоні подушки. І дзеркала. Маленькі, великі, прямокутні, овальні, настінні, в дерев’яних рамах. Аліна відтворювалася в них безліччю відображень. Дівчинка бачила себе з боків, зі спини й навіть згори: дзеркала були розташовані таким чином, аби роздивлятися себе повністю.

– Ох, як ліньки вставати! Не хочу! Не буду! – донісся з ліжка вередливий голос.

Аліна здригнулася й присіла. Нарешті побачила непевні обриси тіла під ковдрою.

– Ну хто придумав ранок?! Так добре спати. Не хочу прокидатися! Хай триватиме вічна ніч! – ковдра ворухнулася. Тіло під нею дриґало ногами, а руками било по перині. Зрештою вередливе створіння заспокоїлося й засопіло носом, поринувши в дрімоту. Та все у світі має межу. Сон теж. Тіло знову здригнулося й почало вимагати сніданок.

Голодна Аліна ризикнула підійти ближче до ліжка.

Сопіння плавно перетекло в солодкі позіхання. З-під ковдри висмикнулися білі ручки, а згодом з’явилася білява голівка. Красиве бліде личко примруженими очима дивилося на дівчинку.

– Ти хто? – білявка повернулася набік, підперла кулачком голівку.

– Аліна. А ти принцеса?

– Вгадала. Принцеса Каверла. Без принца поки що. Ох, як тоскно вилазити з ліжка. Весь вік би спала. Сон – це найкраще в моєму житті. Все інше дрібнота.

– Я теж люблю поспати… – почала дівчинка.

Принцеса забарабанила кулачком по бильцю ліжка:

– Нарешті! Нарешті зі мною однодумиця! Всі лають мене! Заважають спати! Кричать, що спати багато шкідливо для здоров’я! Прогулянки втомлюють, їжа додає ваги, наречені лякають! Страшно жити в королівстві, де не дають нормально виспатися! Батько дістав повчаннями, дієтами та здоровим способом життя! Не хочу! В мене свій стиль!

– Але ж…

– Правду кажеш, сон – єдине, заради чого варто жити. Поринаєш у казкові світи, літаєш там, бачиш чудесне, а коли прокидаєшся… Фу! Гидко розплющувати очі, бо навкруги сірість, тупість, заздрість. Чиновники обкрадають королівство, жеруть, п’ють, ще й заміж хочуть випхати, аби не заважала.

– Але ж…

– Згодна з тобою, спати треба якомога більше. Дванадцяти годин мало. Шістнадцять! І між обідом та вечерею прихопити пару годин! – принцеса ліниво відкинула ковдру. На світ явилося худюще тіло в білій мережевій сорочці. На картинці білявка виглядала привабливіше.

– Я хотіла…

– Ти на правильному шляху. Заздрю летаргікам. Сплять роками! Вершина досконалості!

– Принцесо…

– Смерть? То занадто. Не хочу в пітьму. Там нема глибоких синіх озер, повітряних замків, розкішних садів, екзотичних квітів, співу пташок. Там холодна порожнеча, наповнена криками загублених душ, – блакитні очі Каверли наповнилися смутком перед привидом пекельних мук.

– Можна про…

– О, ні. Тобі, моя люба, рано пізнавати суворість буття. Живи й радій. Не поспішай дорослішати, бо то великі турботи, ризик невдалого шлюбу, державні перевороти, підступні болячки. Дорослим бути важко. Знаю, бо мені вже виповнилося вісімнадцять! Я стара! – скрикнула Каверла й забилася в істериці.

Аліні стало лячно. Вона придумала романтичну історію про замкнену в башті принцесу й вірного заморського принца, а насправді ця Каверла ледаче сонько. Ще й Аліну втягне в спальний марафон.

– Послухай, – вкотре дівчинка прагнула достукатися до свідомості принцеси.

– Їсти хочу! – закомизувала дівчина елітної крові. – Ти будеш моєю особистою маленькою фрейліною. Тих слуг поки докличешся. Зледачіли, ховаються, тікають… Поклич покоївок, хай одягнуть мене. Хутчіше, інакше лишиться менше часу на сон.

Дівчатко легким човником кинулося до дверей, оминаючи дзеркала, з великим зусиллям прочинило половинку масивних дверей і визирнуло в довжелезний коридор:

– Ей, хто-небудь! Принцеса кличе!

Хоч би хтось обізвався. Мухи сонними тінями повзали по вікну. Королівство Солодкого Сну! Гарна назва. Аліна, коли повернеться додому, перепише історію. Не всі принцеси добрі й розумні.

Коридор застелений червоно-золотистою килимовою доріжкою. Пропущене крізь фільтр готичних вікон пом’якшене сонячне світло рельєфно окреслювало ліпнину на стінах і пожвавлювало стурбовані обличчя предків Каверли на численних портретах.

Аліна втомилася гукати. Мабуть, принцеса прокинулася занадто рано, тому нікого. Дівчинка визирнула у вікно. Згори видно квадратну внутрішню площу з робочим фонтаном, оточену рожевими, блакитними й зеленими будинками. На самій площі повно торговців крамом. Простий люд вибирав товар до душі, але голосно торгувався.

За будинками височіла башта з дозорцями. До неї вела викладена бруківкою крива дорога. Вона прослизала крізь ворота в башті й вилася далі світлою стрічкою поміж оброблених полів і майстерень ремісників. Гарний ідилічний краєвид. Мирне середньовічне місто. А Каверлі життя в ньому огидне. Балувана принцеса.