18 Військовий Корабель

Світляк шаленів од радості, крутив у повітрі сальто, карколомні фігури, сідав Дмитрику на голову, бурмотів подяки й віщував хлопцю вдалу мандрівку в іншу локацію.

– Показуй перехід! – вимагав підліток.

– Підкріпись перед мандрівкою. В халабуді є що поїсти й попити.

Обід у Фунта був давно, тому Дмитрик зголосився.

В халупі смерділо гнилою рибою. На підлозі валялися риб’ячі кістяки. Напівпорожня пляшка рому пузатою дамою стовбичила на столі в компанії кавалерів-чарок.

Дмитрик не ризикнув спробувати пійло на смак, аби впевнитися в реальності відчуттів. Досить з нього ящірки. Краще зірве з мотузки рибинку.

– Це безпечно їсти? – сумнівався підліток. Він підозріло понюхав в’яленого морського окуня.

– Хтозна. Харчуюся виключно слимаками й равликами.

Дмитрик відламав шматочок, пожував і виплюнув:

– Я не настільки голодний, аби труїтися протухлою рибою.

– Пірати жеруть і нічого.

– Пірати ромом дезінфікуються, – Дмитрик пригадав, скільки пійла випиває Фунт.

– Є варіант, але він тобі не сподобається, – Люкс пригнічений своїм косяком щодо їжі.

– Та кажи, – підліток викинув рибину. – Складний?

– Для піратів звичний. Забий козу, розведи вогонь, засмаж м’ясо.

– Так я й через тиждень не потраплю на Військовий Корабель. Веди до мітки, – хлопчик востаннє глянув на море. Ех, скупатися б при повному місяці, поплисти до затопленого вітрильника, понишпорити в трюмі. Коли трапиться нагода хоча б віртуально відчути солоний присмак на губах. Лише ноги вмочив, а стільки емоцій, стільки енергії.

– Ти пожвавішав, – Триста Двадцять Шостий крутився над головою Дмитрика й зрідка блимав.

– У тебе «батарейка» сідає? – поцікавився хлопчик.

– Сьогодні я витратив занадто багато енергії. Мій життєвий цикл скоротився. Та я радію, бо нащадки в безпеці.

Скоро дісталися трьох сосон.

Люкс присвітив мітку: пофарбований у синє жмуток трави. Його сонячним днем не одразу помітиш, а поночі й поготів.

Хлопчик нахилився, провів рукою по стеблах. Поруч окреслився круглий перехід. Мить падіння й підлітка викинуло в темний закуток корабля. Сильно гойдало. Дмитрик покотився по палубі, боляче стукнувся об тупий предмет, спробував підвестися. В борт ударила хвиля, корабель струсонуло й накренило. Штормило добряче. Балів під вісім. На картинці так і було зображено. Один в один. На зовнішню палубу поткнешся – змиє. День чи ніч? Яка різниця. Бовтанку пережити б. Що як морська хвороба причепиться? Тоді й кроку не ступити. Валятиметься хлопчик по закутках голодний і холодний.

– Ще одна мрія збулася, – прошепотів Дмитрик, тримаючись за сіру стінку. Поволі підвівся, визирнув у освітлений коридор. Каюти зачинені. Кругом чистота, порядок, маркування. Обережно, остерігаючись робити різкі рухи, пошкандибав коридором. Кидало з боку на бік. Бортова качка. Неприємна штука для новачків. Хлопчик не жалкував про втрачену вечерю.

В кінці коридору виникла кремезна постать матроса в темно-синій робі. Служивий декілька секунд вивчав чужинця.

– От западло, тільки пацанви на моїй вахті бракувало! – матрос балансував на хиткій палубі, впирався розведеними руками в стінки коридору й прудко рухався до підлітка. – Попався, – вхопив за комір наче шкодливого кота й потяг униз у бойовий пост. За округлою броняхою охайна рубка, напхана радіоелектронною апаратурою. За екраном радіолокаційної станції стежив служивий у двозіркових погонах.

– Ось, товаришу мічмане, ще один. Кепу доповідати?

Вусатий моряк у чорній формі відірвався від споглядання зеленкуватого екрана й гостро глянув на Дмитрика. Обдивився хлопця з голови до ніг. Затримався на палиці й покусаному лиці.

– Кажи, – хитрі щілинки очей свердлували прибульця. На голеному обличчі заграла їдка посмішка.

– Правду? – тікати з поста нікуди, тож Дмитрик скорився долі.

– Атож, – рожевощокий кремезний матрос прикривав собою єдиний вихід.

– Я потрапив сюди з Піратського Острова.

– А я щойно з обіду канібалів Борнео. Товаришу мічмане, чому вони всі брешуть?

– Ти поясни, яким чином ці зайди в нас опиняються?! – мічман постукав пальцем по металевій панелі. – Мабуть, ми в аномальній зоні. То діти, то жінки… І зникають так само дивно. Ні, поки що кепа турбувати зайве. Накаже викинути прибульця в море, а нам гріх на душу. Розказуй.

– Що розказувати? Я Дмитрик, звичайний міський хлопчик. Я й сестра пазли складали, а вони перетворилися на Піратський Острів, декілька інших та Військовий Корабель.

– Чув я цю пісню, – мічман кусав свої пишні вуса. – Матрос Гриша відведе тебе в кубрик. Звідти нікуди. Зрозуміло?

– А в туалет?

– Гальюн, – поправив матрос. – Покажу.

– Мені б карту знайти, і я щезну. Чесно.

– Той дядько теж якусь карту шукав, товаришу мічман, – підтвердив матрос Гриша.