17 Світляки

В темряві Дмитрик загубив орієнтир: високий пагорб з трьома кривими соснами на вершині. Здавалося, буде достатньо часу, поки темрява зітре з небосхилу глибоку синяву й ніжно-кремові кольори заходу, але сутінки охопили острів напрочуд швидко, яскраві фарби зблякли. Хлопчик навряд чи встигне оминути підступну трясовину. Поки Дмитрик пробирався болотистою низиною серед високих стебел невідомої рослини, вгорі засвітилися зірки. Хлопчик витріщався в морок і мріяв про котячі очі. А ще хотілося скоріше покинути болотисту пастку: злющі комарі обсідали з усіх боків. Лаяв себе підліток за прагнення скоротити шлях. Ляскав долонями по шиї, обличчю, грудям. Нахабні кровосмоки радісно дзижчали й гукали братву на смачну вечерю. Мабуть, сильно розбавлена ромом кров піратів погано задовольняла місцевих крилатих гурманів.

Раптом ніби добра фея клацнула вимикачем, і навколишні дерева заблимали гірляндами зеленкувато-жовтих ліхтариків. Трішки розвиднилося, але місяць був би кращий.

Хлопчик завернув ліворуч, до хирлявих дерев, прорвався крізь хаотичні хащі болотяних рослин, наслухався вереску сполоханих жаб, дрібного цокотіння цикад і вирвався на трав’янистий килим схилу пагорба. Темрява, в уяві підлітка, ховала безліч загроз. Ті ж самі гримучі змії, отруйні павуки. Піратський Острів підносив достатньо сюрпризів, аби сумніватися в існуванні безлічі монстрів. Нажаханий подібними думками підліток тремтів, озирався й міцніше стискав палицю. Нападників, на щастя, жодного. Навіть розчаровані комарі повернули до болота. Дмитрик пожалкував за порожньою пляшкою, котру погидував підібрати. Зараз вона  згодилася б як місткість для світляків. Мав би персонального ліхтарика. Зрештою, очі хлопчика вирізнили прямо перед собою оті три покручені вітрами дерева. Вони теж світилися фосфоричним сяйвом, а тріскотіння цикад змушувало затуляти вуха. Комахи божеволіли від захвату й вкладали в стрекотіння всю душу, намагаючись бути переможцями в нічному концерті. До них долучилися жаби, але їхнє квакання губилося в какофонії цикад блідим акомпанементом. Злякано крикнула птаха. В таборі піратів Фунт вимагав рому. Край неба посвітлішав: повільно викочувався мідний місячний диск. Подвійна ілюмінація. Дмитрик помацав покусане лице. Тіло свербіло, очі розпухли, а вуха пашіли жаром. Чудовий досвід, хай йому грець.

З моря дмухнуло прохолодою. Хлопчик з насолодою втягнув у себе напоєне йодом повітря й подумав про хороший бік пригод. Жодні комп'ютерні ігри, реаліті-шоу й близько не валялися зі світом пазлів. Це більше схоже на походеньки Аліси з казки Льюїса Керола. Тільки у випадку Дмитрика та Аліни цілих п’ять різних країн чудес.

Три дерева блимали особливо яскраво, мовби реклама кафешки, де можна попити кави, поїсти морозива, тістечка. Дмитрику на мить здалося, що в стовбурі прочиняться округлі дверцята, і гномик у смішному червоному капелюшку дістане з холодильника пляшечку коли. Підліток тільки зітхнув. Над ним гострокутними тінями ширяли кажани, в лісі хихикав нічний птах, обурений тріскотінням цикад. Жаби в противагу організували хорову капелу й на різні голоси та тембри виводили квакальні рулади.

Хлопець поспішив до трьох сосон.

Синя позначка була біля середнього дерева. Перехід у цьому місці тільки один, тож Дмитрик гарантовано потрапить на Військовий Корабель.

Місяць з мідного став сріблястим і візуально зменшився, пильно вдивляючись очима-морями в огорнуту мороком планету. При такому мінливому світлі визначити колір порталу практично неможливо. Чекати ранку? Довго.

– Хоч би хтось підсвітив, – спересердя бовкнув підліток.

– А раніше попросити не судилося? Язик проковтнув? – почулося згори. – Ми довго спостерігаємо за твоїми вправами. Сперечалися, чи вибрьохаєш до ранку з болота, чи застрягнеш у ньому на радість кровопивцям.

– Ви де ховаєтеся?! – хлопчина задер голову. – Я Дмитрик, а ви хто?!

– До тебе один світляк звертається, а не всі разом, – ображено обізвалася комаха й злетіла з вершечка сосни. – Я Люкс Триста Двадцять Шостий жовтої світлової гами!

– То підсвіти, будь ласка, аби побачити синю мітку, – підліток підставив долоню, й на неї гепнувся великий світло-коричневий жук.

– Я підсоблю, однак і ти повинен дещо зробити, – світляк одразу вимагав послугу.

– Ясно, – Дмитрик потроху звикав до правил, – за «спасибі» на острові ніхто й пальцем не ворухне.

– Взаємодопомога, друже, взаємодопомога. На піратів надії мало. Їм байдуже до нашої колонії. Ми отруйні жуки. Раніше нас не чіпали ні ящірки, ні пташки, але торговці привезли на острів рептилію, котра залюбки жере наші личинки.

– Отой затоплений корабель в затоці?

– Саме він. Тепер наша колонія потерпає від хижака. Отрута на нього не діє. Скоро всі світляки загинуть.

– Сховайте личинки, – дивувався хлопчик. – Це ж просто.

– Хіба ми мурахи чи терміти? Ми наземні жуки. Личинок у траві тримаємо.

Дмитрик роздивлявся трисантиметрову комаху з крильцями. Черевце раз у раз підморгувало жовтим, довгі вуса ворушилися, а фасеткові очі ніби благали про поміч.

– Ти просиш мене вбити рептилію… То отруйна змія?

– Велика ящірка з довгим язиком. Зараз вона сита й спить. Просто накинь на неї сітку. Вранці прийдуть пірати, побачать здобич і заберуть собі на обід.

Дмитрик замислився над розмірами тієї рептилії: