15 Привиди Похмурого Замку

Малюнок Сема серед розмаїття думок стійко тримав обриси, мовби вилитий з металу. Наталя витратила трохи часу, аби закарбувати в пам’яті кожну деталь. Хотіла на одяг скопіювати, але як зберегти від витирання? Довірилася розуму. Зараз він найкращий помічник.

Анфілада приміщень привела в простору казарму з двома десятками нар, застелених смердючими шкірами, дебелими скринями й вмурованими залізними кілками, на яких висіли пом’яті обладунки. Збоку пірамідою складені піки. Жодної живої душі. До аромату шкір домішувався гіркий присмак попелу. Наталя зазирнула в одну скриню. Вибрала теплу хутряну накидку й бігом до низької арки. В лице війнуло холоднечею. Треба гальмувати. Жінка зупинилася, глянула під ноги. Оце шугонула б, тільки зашелестіло. Ще один кам’яний мішок у башті, яка в малюнку була відправною точкою мандрів потаємними ходами. Чим би підсвітити? У гніздах на стіні сиділи смолоскипи. Наталя висмикнула один, пошукала джерело вогню. У виїмці коло нар жевріли тьмяно-червоним дрівця. Запалювання зайняло кілька хвилин. Для цього довелося роздмухати жар. Жінка сторожко прислухалася до звуків: будь-якої миті вояки повернуться й схоплять відьму. Нарешті смолоскип зайнявся. Тепер можна сміливо заходити в башту. Під аркою присвітила. Чорне провалля внизу, а вздовж круглої внутрішньої стіни вузькі східці спіраллю ведуть вгору та вниз. Сходи, видерті мінливим полум’ям з лап мороку, відкидали примхливі тіні, схожі то на гадюк, то на пузатого троля. Театр тіней грався з Наталею казковими фігурами, мозаїкою вмурованого каміння, сріблястим пилом.

Час горіння обмежений.

Жінка поспішила, проте обережно, інакше послизнеться й вкоротить собі віку. За шість метрів трапився майданчик два на два метри. Тут повинен бути вихід у замкові нутрощі. Третій камінь зліва. В якому ряду? Наталя торкалася кожного. Не спрацювало. Доведеться спускатися ще нижче. Світло смолоскипа відбивалося у воді. Все, далі нікуди. Виходить, жінка помилилася й треба підійматися, або Сем дав хибну інформацію. Піднялася до арки, глянула в казарму. Там уже гомоніли охоронці, брязкали зброєю, мріяли про ситну вечерю. За шість метрів угору інший майданчик. Пробувала всі підряд камінці. Механізм заіржавів? Треба більше докладати сили. Потрібний камінь ховався серед безлічі подібних. Закрадалася думка про обман і зраду. Хлопчик навмисно загнав жінку в башту. Казарма заблокована, а на поверхах засідки. Варто лише висунути носа з мішка, як вояки схоплять відьму й потягнуть до злого лицаря.

Наталя спробувала натискати камені не зліва, а справа. О, радість! Спрацювало. Суцільна стіна тріснула, провернулася в масивних петлях і пропустила Наталю на гвинтові сходи. От тільки чи правильний обраний шлях, адже нижче теж є майданчик і вихід? Побачимо.

Коридор наче приймальня пекла: вугільно-червоний. З ріжків на стінах лилося блакитнувате сяйво. Світлі тіні табунами бігали по стелі, звивалися мацаками й здавалося, от-от присмокчуться до Наталі й вип’ють з тіла всю енергію.

Привиди то, чи світлові ефекти, хтозна, проте жінці зле. Голова паморочилася, в ногах свинцевий тягар, очі наче піском засипані.

– Зберись, ганчірко! – вигукнула жінка, струшуючи головою. Подіяло на деякий час, але підступна млявість не забарилася, нашіптуючи лагідні слова про користь сну. Тіло просилося вмоститися на теплу й м’яку підлогу, а червонястий мох ковдрою заплітав ноги, заважаючи рухатися.

– О-о-о-у-у-у-х! – голосно позіхнула Наталя. Тепло, гарно, куди поспішати? Лягти й насолоджуватися відпочинком, слухати співи янголів, дивися чудесні сни на замовлення, харчуватися амброзією й жити вічно. Нащо повертатися в жорстокий світ. Має вибір. Житиме, а проблеми стікатимуть краплинами розтопленого воску. Перед очима розкривалися ворота раю. Яскраві зорі Великого Воза похилилися, з ківшика сузір’я пролився сріблястий дощик на чудесний сад. Звідусюди злетілися праведні душі прийняти новеньку. Невже смерть така прекрасна? Наталя рвалася обійняти померлих рідних, аж раптом сутінки впали на сад. Миттю облетіло листя з крислатих дерев, а чорне гілля каракулями різало небо. Душі здуло вітром, зірки згасли. Холод, сніг, морок і забуття. І одинока безголова фігура в полі. Серце жінки зупинилося, кров у судинах загусла, мозок згасав. А той безголовий кликав до себе в крижану пустелю. Чорні задуми в нього, прагне захопити в полон плоть, висмоктати життєву силу й кинути напризволяще порожню оболонку, позбавлену душі, серця, думок.

Наталя боролася з підступним привидом відьмака, намагаючись відвернутися, заплющити очі, викликати образи Дмитрика та Аліни. Діти прийшли радісні, усміхнені, взяли матір за руки й повели за собою.

Повіяло теплом, принесеним весною, розтануло снігове поле. Ожило серце, зароїлися думки, одійшли затерплі ноги й руки. Червонястий мох розпався клаптями. Тіло звільнялося від пут, легені наповнювалися повітрям, а м’язи силою. Наталя подолає коридор, витримає навалу привидів і збереже цінності, котрі по краплинах збирала все життя від самого народження. Вона пам’ятає материну пісню, лагідні погладжування по голівці, перші кроки…

Чорно-червоний коридор наче плавився в мартені, набуваючи сліпучого золотистого кольору. Звідусюди злетілися безтілесні істоти, туманними хмарками оточили Наталю й перетворилися на крейдяних дівчат зі спотвореними обличчями. Привиди повільно танцювали, вигинаючись блідими тілами, сплітали руки, кружляли, ніби запрошуючи гостю приєднатися до них. Мабуть, то душі спалених жінок зваблювали Наталю гіпнотичною ритмікою рухів. Була мить, коли жінкою заволоділо бажання забути старе життя й приєднатися до сонму примар. Померти й стати привидом. Що може бути прекраснішим. Блукати сотні років лабіринтами замка, лякати вояків і вічно танцювати без болю, гніву, радості, жалю.