14 Спритна відьма

Нарешті вартові зважилися зазирнути в башту, аби викинути відьму в бійницю. Їх чекало розчарування: жінка зникла. Дві квадратні пики тупо оглядали порожнє приміщення, а потім найманців прошила блискавка:

– Втекла відьма!

– Відьма втекла!

– Доповісти негайно!

– Негайно доповісти!

Бійці обшукали вежу, відкрили скрині, подивилися за перевернутим столом. Тоді молодший вартовий побіг повідомити лицаря Мак Бана, а старший про всяк випадок лишився. Побачив розлите вино, став навкарачки, вилизав до блиску підлогу й заснув.

Наталя згори спостерігала за вояком і ледь стримувала сміх. Грізний на вигляд охоронець наївніший за дитя. Під гучне хропіння жінка зважилася покинути схованку. Зручно в ній, але надійність слабка: побачать. Наталя зістрибнула на підлогу, переступила п’яне тіло й визирнула назовні. Простір біля зубчастої стіни вільний. Жінка спринтером гайнула до сусідньої башти, повернула до сходів і скотилася в захаращений возами внутрішній двір. Тут є де заховатися. Обійшла всю тісну площу до приземкуватої арки, стала за квадратною колоною. Чула, як злий лицар лаяв вартового й наказував підлеглим вийти через ворота пошукати тіло на камінні. Наталя трохи заспокоїлася, проте нагадали про себе спрага та голод. Раптом ззаду почувся стукіт. Жінка стримала зойк і повільно повернула голову. Погляд уперся в замурзаного хлопчака, вдягненого в засмальцьоване дрантя. Голодранець шморгнув носом:

– Тебе шукають.

– Знаю.

– Ти справді відьма?

– Ні.

– Наш отець єзуїт Домінік прочитав багато книжок про відьом і схибнувся на цьому. В кожній жінці вбачає відьму. Потрапиш у його лапи – згинеш. Спочатку відведе тебе до катівні, виб’є зізнання, а потім спалить.

– Я не відьма, – палко доводила Наталя, прислухаючись до голосів.

– Чим доведеш?

– Тебе як кличуть?

– Крихітка Сем, – хлопчик витер ніс брудним рукавом. – Я тут живу.

– На возі? – вжахнулася жінка й залізла рукою у вогке сіно. – Замок великий. Вільної кімнати бракує?

– Лицар Мак Бан заборонив. Каже, що я розношу заразу. Вигнав у ліс, але я повернувся. Стараюся уникати злого лицаря.

– Чим займаєшся?

– Помагаю батькові дрова возити. Він рубає, складає, а я приводжу. Взимку в нас холодно. Вітер пробирає до кісток. А коли впаде сніг, тоді геть кепсько, – голос хлопчика тихий і сумний.

– Чого ж так?

– Де ми візьмемо теплий одяг? Лицар, отець, охорона в шкірі та хутрі, а ми голі й босі.

– Пішли б ви звідси.

– Куди? В замку годують, а в селищі з голоду пухнуть. Там ще гірше. Ходімо, проведу. Я замок добре вивчив. Чому приховуєш своє ім’я?

– Наталя.

– Дивне.

– Бо я не тутешня. Випадково, знаєш, потрапила… Ви живете в такому бруді.

– Звикли. Страшні хвороби, війни… Селище Гвінар на південь від замку порожнє. Мало хто врятувався. Люди прийшли під стіни, але їх прогнали геть. Зате отець Домінік регулярно влаштовує облави на відьом. Остання була позавчора. Тобі краще надійно сховатися.

– Знати б де, – в куточках очей жінки проклюнулися сльози. – Сама не знаю, як опинилася в замку. Була в льоху, він зачинився…

– Ясно, зрідка до нас приходять чужі, а потім зникають.

Наталя похолола:

– Їх отець Домінік мордував?

– Не бачив, – Сем опустив очі долі.

Жінка подумала, скільки часу доведеться переховуватися. Цей дурдом скінчиться, коли хтось розбере пазли.

– В замку є цікаві камінчики, – тихо говорив хлопчик, пірнаючи в морок дерев’яної галереї. – Натискаєш на них, і відчиняються потаємні дверцята. Куди вони ведуть, не скажу, бо мене стримує якась сила. Тобі згодиться.

– Покажеш?

Хлопчик змовчав, оминаючи смердючі відходи, звалені на кам’яні плити.

Чорна рипуча драбина вивела Сема та Наталю до анфілади похмурих кімнат, захаращених лицарськими обладунками, важкими щитами, алебардами, знаменами, арбалетами й мушкетами. На грубо збитих столах лежав різний мотлох, освітлений скупим сіро-молочним світлом з маленьких прямокутних вікон. Будь-яка річ – неоціненний артефакт у світі Наталі, але жінка воліла вибратися звідси цілою та неушкодженою, аніж думати про бариші.

– Покажеш? – нагадала Наталя, тримаючись за Семом. Жінці здавалося, що голодранець пірне в шпарину й залишить її напризволяще серед вогких стін і жорстоких людей.

– Я не можу, – в Семі точилася внутрішня боротьба. – Спочатку ти повинна принести хрестик матері. Вона зникла рік тому, коли отець Домінік запідозрив у ній відьму.

Наталя сперлася на стілець з високою прямою спинкою:

– Семе, я тут новенька, а замок великий. На мене полює злий лицар Мак Бан. Упіймають, і що тоді?

– Охорони мало, а отець Домінік обходить навколишні селища. Я намалюю кілька таємних ходів, – хлопчина дістав з дрантя вуглинку й на сірій поверхні накреслив ребус у вигляді рисочок, прямокутників, драбинок і кіл.