11 Карта Фунта

Огрядний пірат у супроводі ескорту з двох особин злочинного вигляду радісно простягав пухкі руки:

– Нарешті, нарешті нас відвідали дорогі гості! А в мене біда! Майже знайшов скарб. Бачили чагарник? Ми копали там. То ваші попередники принесли клапоть, а він від іншої карти. Біда. Справжня біда. О, вибачте, забув представитися. Колишній барон Фунт Родзинка.

– Аліна.

– Дмитрик.

– Діти! Яке щастя мати справу з дітьми. Дорослі нудні, боягузливі, постійно кудись тікають. Га-га-га! Звідси не втечеш. Дехто це добре втямив. Застрягли в пазлах надовго. Правила однакові для всіх. Діти, ви хочете додому?

– Так.

– Так.

– Тоді допоможіть мені, – Фунт лагідно посміхався, але в маленьких оченятах зачаїлася жорстокість. – Ром будете? – щетинисті повні щоки ватажка надулися, губи склалися дудкою. – Вибачте, звичка. Дітям алкоголь заборонений, – Фунт зняв трикутного засаленого капелюха й обмахнув ним розчервоніле обличчя. – А я вип’ю, – пірат дістав з-за пазухи пляшку рому й добряче хильнув. – Запрошую вас до своєї стоянки розділити трапезу. Острів не балує особливими делікатесами, але водяться кози, ловиться рибка, на городі достигають помідори. З голоду не помремо, проте хочеться скоріше відкопати скарб, полагодити шхуну й повернутися в Бристоль.

– Ви з Англії! – захоплено вигукнув Дмитрик.

– Атож. Поверну собі баронський титул, куплю маєток, заведу челядь. Завжди мріяв жити спокійним сільським життям. Отара овець в загоні, тихі сусіди, грошенята в скриньці, – оце й усе, що мені треба.

– Угу! – в унісон підтвердили два пикаті, з синіми носами й підпухлими очима помічники.

– Вони отримають свою частку, – ватажок тицьнув пальцем у піратів. – Проп’ють, але то їхнє право. Мені б знайти. Все інше дрібниці. Корабель полагодимо. Він сидить на мілині. Достатньо залатати пробоїну, відкачати воду й підняти вітрила. Всі хочуть додому. І моряки, й мисливці, котрі повернулися з пагорбів.

– У вас людей мало, – зі знанням справи мовив Дмитрик. – Для обслуговування шхуни треба як мінімум дванадцять.

– Хороший хлопчик! Не проведеш. Мало матросів, зате скарб ділити просто! Га-га-га! – реготнув жартівник-ватажок. – Острів чималий, і я здогадуюся, – товстун стишив голос, – що в дальній частині облаштувалися табором моряки з отого розбитого судна. Я візьму їх до себе за хорошу платню, проте ділитися не стану. Га-га-га! Гарно придумав! Слухайте, бовдури, мене й питимете ром до смерті, – це стосувалося помічників.

– Ви грабували та вбивали? – Аліна здригнулася від однієї думки про насильство.

– Таке наше жорстоке життя, – скривився Фунт, ніби збираючись плакати. – Морські шляхи повні загроз. То шторми накотять і кораблі потоплять. То пірати наскочать і пограбують. То військові зупинять і теж пограбують. На морі всі пірати. І торговці в тому числі. Колись я вірив у добро, ходив до церкви, цілував свою матінку, був взірцем чесної благородної людини. Але доля зіграла злий жарт. Гроші розтринькав, маєток забрали за борги, матінка з горя померла, а я подався в пірати. Та все робиться на краще. Якось у таверні здибав одноокого Джона. Він програв мені в кості мапу! Найвдаліший виграш за все моє паскудне життя, бо піратство, на жаль, не збагатило, – Фунт пустив сльозу. – Нам катастрофічно не щастило. Капітан тягнув за собою шлейф невдач. Врешті-решт ми надіслали йому чорну мітку. Та це вже було зайвим: військові захопили наш корабель. Капітана повісили на реї, а його помічникам позаливали горлянки розтопленим свинцем. Я прикинувся заручником, га-га-га! Мої манери, грамотність, начитаність, вміння красно говорити переконали військових, і я зайняв почесне місце пасажира. На ходу придумав легенду, тож до кінця подорожі вона обросла такими трагічними подробицями, що мені співчував увесь екіпаж судна. На берег зійшов чистим, мов роса, але бідним, як церковна миша. Саме тоді зустрів одноокого Джона. Ось ми й прийшли. Відпочиньте, а мої хлоп’ята подадуть смажене м’ясо.

Дмитрик і Аліна обійшли багаття, присіли на колоду. В лице пахнуло димом. На залізному прутику висів шмат підгорілої козячої туші. Діти перезирнулися, ковтнули слину. Відмовлятися не слід, бо хтозна, коли ще частуватимуть і чи не доведеться куштувати більш екзотичні й бридкі страви.

Четвертий пірат, молодий тверезий чоловік у подертій куртці та парусинових штанах, розставляв на пузатій діжці дерев’яні кухлі. На дошці вже парувало нарізане м’ясо. Поруч стояв грубо зроблений навіс, укритий товстим шаром сіна.

– Ми невибагливі в їжі та питві, на острові тепло й спокійно, – триндів балакучий Фунт Родзинка, перехопивши допитливі погляди дітей. – Ковдри маємо, одежина добротна, взуття міцне. Запас на шхуні. Найцінніше звідти забрали. Зброю, кулі, порох. Полювати полюбляємо, коли три дні поспіль голодні. Бувало, нам приносили черговий клапоть карти, й тоді ми кидали гру в кості, брали лопати, кайло, мішки й вирушали шукати скарб. Це надзвичайно зворушлива мить. Думаєш, нарешті місце позначене правильно, прикмети вірні… Ви коли-небудь шукали скарби?

– Ні.

– Ні.

– Діти! Ви не уявляєте як це прекрасно! В серці прокидається надія, ноги готові бігти на край світу, руки наливаються силою… Тьху, тисячу якорів мені в голову! Старий пеньок! Я ж не доказав, що сталося потім, коли я виграв карту в одноокого Джона. Зачинившись в крихітній кімнаті, при світлі свічки тремтливими руками розгорнув її. На мене чекало розчарування. Мапа виявилася тільки частиною більшої. На моїй було зображено море, краєчок суходолу, троянда вітрів і назва острова. Я сподівався на диво. Згуртував команду. Ми найнялися на торговий корабель, а коли проходили повз цей острів, підняли бунт. Різанина була кривавою та тривалою. Всю ніч билися з людьми, вірними капітану. Вони перемогли. Нас чотирьох уцілілих висадили на острів. Сумна історія. Ось вже два роки шукаю скарб. Ви допоможете. Потрібно принести ще п’ять клаптиків, – ватажок упав на колоду, а молодий моряк підніс обід.