9 Повчання метелика

Коли Аліна розповіла про пазлик з нуликом, брат посумнішав.

– Ти забудько, – підліток мав надію, що марення само собою розсмокчеться.

– А ти повірив би? Тільки чесно.

– Звісно, ні, – знизав плечима.

– От і я, – дівчинка слідкувала за мухою. Та дзижчала й не наважувалася сідати.

– Самотужки не впораємося, помочі не діждемося. Гарно вляпалися… в казку, – Дмитрик сушив голову над проблемою, проте жодної рятувальної думки. Раптом усвідомив, що повинен напружити мізки, подолати перешкоди й перемогти. Це не мишкою комп’ютерною юзати героїв Квейка та ганяти їх локаціями. Тут тебе, Дмитрику, поганяють до сьомого поту. Так, з чого починати? Де кнопка «Пуск»? Питати сестру марно. Вона сама в ступорі.

– Досить сидіти. Пазли навряд чи нас відпустять, – хлопчик глянув на бруківку й помітив, що деякі камінчики мають світліше забарвлення, утворюючи квадрат. – Аліно, стань он туди, – показав пальцем, і сестра підкорилася. – Трохи лівіше. Тепер стрибни.

В чорній стелі діафрагмою розкрився отвір, і донизу впала мотузяна драбина з вплетеними дерев’яними щаблями.

– Нарешті хоч щось трапилося, – зрадів Дмитрик. – Ми знайшли стартову кнопку. Починаймо квест. Давай, Аліно, ти перша.

– Чому я? – сестра задерла голову й боязко заглядала в отвір.

– Дівчат завжди пропускають вперед, – іронічно мовив братик.

Аліна вчепилася рученятами в дерев'янки й подерлася до мінливого сумерку. Згори глянула на Дмитра. В очах стояли сльози.

– Мені страшно, – зізналася.

– Мені теж, але сидіти й нічого не робити ще страшніше.

Муха з розгону вилетіла поперед Аліни й зникла в таємничому світі за діафрагмою.

– Вперед, я слідом, – хлопчик підбадьорював сестричку, хапаючись за товсті плетені мотузки.

– Ой, голова паморочиться!

– Не дивись вниз, – Дмитро швидко піднявся й заштовхав дівчинку в отвір, востаннє з жалем глянув на колишню вітальню й перевалився через край у густу траву. На очах переляканих дітей діафрагма закрилася, хамелеоном підлаштувавшись під зелений покрив. Хлопець перевернувся набік, постукав кулаком, намагаючись з’ясувати, де знаходиться порожнина. Марно. Кругом тверда земля, трава, квіти.

– Назад вороття нема, – розгублений Дмитрик вирвав рослини, розгріб ґрунт до каміння й зрештою покинув те заняття.

– Де ми? – дівчинка обводила пейзаж круглими оченятами.

– Хотів би я знати, – хлопчик обтрусився, допоміг підвестися Аліні. За десять кроків зеленів колючий чагарник. Перед ним свіжоскопана земля. Фермер картоплю садив? Далі виднілися розложисті дерева. За ними горбки, порослі покрученими соснами. Дмитрик і сестра перезирнулися, перебігли до заростей і пішли вздовж них. Скоро натрапили на широкий прохід. Напевно, хтось тривалий час орудував мачете. Зрубані гілки встелювали землю товстим шаром. Листя не встигло прив’янути, отже тут були люди. Діти ступали обережно, аби не піймати колючки, а коли проминули чагарникову смугу, стали як укопані.

– Алінко, впізнаєш?

Дівча ствердно хитнуло головою: вони потрапили на Піратський Острів. Точна копія картинки розгорнулася в тривимірну проєкцію, наповнившись рослинами, землею, запахами, звуками. Прямо височіли вже бачені пагорби, наїжачені кривими деревцями, а правіше в низині смерділо болітце, оточене дубками та папороттю. Вітерець бавився листям, пташки співали, метелики пурхали. Гарне місце для відпочинку, але – діти здогадувалися – десь поблизу вешталися людці з кримінальним минулим.

– Алінко, скільки піратів було на картинці? – Дмитрику не видно за пагорбами море й наполовину потонулий вітрильник.

– Здається, четверо, – дівчинка рахувала на пальцях. – Найголовніший стояв біля зламаної сосни з мішком і лопатою. Двоє на кораблі, а останній сидів з підзорною трубою на дереві.

– Папуга був?

– Ні.

– Жаль. Отримали б клон «Острова скарбів». Одноногий Сільвер, папуга, піастри, «Еспаньйола».

– Дочитав книжку?

– Так. Пірати скрізь однакові. Награбують скарби, закопають, а користуються багатством інші. Стародавні джентльмени удачі як були жебраками, так ними й помирали, – хлопчик здогадувався, що рано чи пізно зустрінуть морських розбійників: сюжет вимагатиме, тому ховатися марно. – Бачиш, Аліно, – їдко сказав брат, – таємний доброзичливець пропонує нам пройти квест на виживання в складених пазлах і ближче познайомитися з героями, котрих бачили на картинках. Уявляєш, як нам «пощастило»?!

– Чого кричиш, – злякано пискнула дівчинка.

– Зрозумій, нам треба діяти, – втокмачував прозрілий хлопчик сестрі. Знайомство з комп’ютерними іграми налаштовувало на правильний висновок.

– Нащо?

– Бо залишимося на цьому острові до кінця життя! Можливо… Ти хочеш бути серед піратів?

– А ми полагодимо кораблик і попливемо в навколосвітню подорож.

– Підемо.

– Що?

– Моряки ходять по морю, а не плавають, – повчально поправив брат.