3 Сварка й травма

Дмитрик забув про час, поринувши в захопливий квейківський світ. По черзі з Сашком ганяли монстриків на різних аренах, «помирали», «відроджувалися» й не могли спинитися. Гра затягувала в липкі тенета фантастичного світу.

– Крута гра, – нарешті видихнув Дмитрик, натиснувши «ескейп». Грав би й далі, але повернувся батько Сашка, тож хлопцю довелося звільнити місце.

– Завтра приходь, – Сашко задоволено мружився. Він міг слухати музику, грати в різні ігри, дивитися відео на дисках і – о, щастя – вільно блукати інтернетом. Швидкість через телефонну лінію слабенька, проте ні в кого в окрузі й такого немає. Про ADSL поки що лише точилися розмови.

– Завтра з батьком на роботу. Гроші зароблятиму.

– Багато? – скривився товариш, проводжаючи Дмитрика до залізної хвіртки.

– Машини знатиму. На цьому розкрутитися раз плюнути. Літо попрацюю, а на осінь комп’ютер куплю.

– Тільки спочатку знайди досвідченого спеціаліста, – повчав Сашко. – Підсунуть барахло. Тато розповідав, як лохів розводять. Сам ледь не влетів на тисячу баксів. Попросив подивитися знайомого, а той визначив, що комп’ютер старий і коштує двісті зелених.

Удома Дмитрик нарвався на сердиту Аліну.

– Де ти ходиш? Поможи розібрати пазли!

– Набридла ти мені. Буду батькові помагати. Це серйозна справа, а пазли – дитинство.

– Сам тиждень тому збирав свого кораблика, – сестра підсунула братові гірку різноколірних пластинок. – Твоя половина. Розділила по-чесному. Ти обіцяв допомогти.

– Забудь! – розізлився хлопчик. Заховався у своїй кімнаті, вхопив книжку Стівенсона «Острів скарбів» і почав читати з місця, де Трелоні збирався в Бристоль наймати корабель.

– Мала зануда! – Дмитрик жбурнув книжку на стіл. Довготелесий хлопчик упав на ліжко, закрив голову подушкою, аби не чути рюмсання сестри. Аліна дратувала брата. Кожного дня сюсюкала про ляльки, пазли, квіти. Тоскно Дмитрику з Аліною. Вдома сидіти набридло. Ліпше на річку побігти скупнутися, з друзями зустрітися.

В кімнату вдерлася заспана мати. Після нічного чергування в лікарні Наталя була не в доброму гуморі, тож згарячу вихлюпнула на сина все, що вона про нього думає.

Дмитрик спочатку виправдовувався, а потім скипів і чкурнув надвір. Велик у сараї. Двері зачинені на замок. По ключ треба в хату вертатися, а з вікна розпатлана мати кулаком погрожує. Все, гризтиме тиждень, примусить підлогу мити, сміття збирати, квіти поливати. Дізнаються друзі, засміють. Тікати з двору якнайдалі, погуляти до вечора й повернутися пізно, коли мати охолоне.

Хлопчик зо зла пхнув кота Васька, що саме вискочив із виноградника й хотів засвідчити лояльність шляхом тертя об ногу. Бідний котик ображено нявкнув і побіг у хату, а Дмитрик на вулицю. Швидким кроком молодший Терещук простував до зарослого бур’янами пустиря, де височіла занедбана новобудова фабрики. Там завжди крутилася зграйка хлопчаків. Пристане до них у м’яча пограти чи поверхами поблукати.

– Привіт, Миколо! – зрадів Дмитрик, вгледівши в темному прямокутнику вікна голову сусіда.

– Гайда до нас! Ми шпигуна піймали, допитуємо!

Хлопчик перескочив канаву, наповнену водою, оминув складені осторонь бетонні плити й увірвався в прохолоду просторого склепіння. Після рясних дощів звідусіль капало, а пліснява чорно-сірими плямами вкривала стіни.

– Підіймайся на третій! – дзвінко лунав голос Миколи Гармаша.

Сходи подекуди розкришилися від води та морозів. Іржавий скелет арматури підступно випинався з бетону й чіплявся за взуття, прагнучи завдати шкоди.

– Де застряг?! Скоріше! – підганяв сусід.

На третьому поверсі сухо. Гуляють протяги. Посередині великого приміщення стояв розхитаний стілець, а до нього прив’язано чужого хлопця. Навколо зібралося з десяток вуличних розбишак.

– Ось шпигун. Славком назвався. Типу, гуляв поблизу. Слободянці давно зазіхають на нашу фабрику, – Микола крутив у руці товсту палицю. Решта банди сиділа на цеглинах.

– Нову гру придумали? – Дмитрик придивлявся до бранця.

– Та яка гра! Кажу ж, справжній шпигун зі слободянців!

Терещук молодший витріщився на сусіда:

– Ти в Джеймса Бонда перегрався.

– Ми піймали його біля схованки зі зброєю. Хотів її поцупити й заодно розвідати, чи багато нас! – Гармаш замахнувся палицею.

– Можна поділитися на команди й влаштувати турнір із захоплення прапорів, – Терещук шукав підтримки в товаришів, але ті відморозилися.

– Е, ні, чужих нам тут ще бракувало. Ти коли з’явився? – вколов Микола.

– Рік тому.

– Рік! – процідив п’ятнадцятирічний Гармаш. – Ми тебе прийняли у свою компанію, а ти заступаєшся за чужинця. Бреше цей Славко. Кажи, звідки?!

– З-за мосту, – тихим боязким голосом мовив Славко. – До Петра Олексійовича, дядька свого йшов.

– Брешеш! – Микола зацідив кулаком у щелепу бранця. – Кажи, чому біля нашої фабрики крутився? Я спостерігав за тобою!

– Цікаво стало, – вичавив з себе чужий хлопчак.