Розділ 5

Літо цього року було дуже спекотним. Виходити надвір удень зовсім не хотілося, там від задухи не рятували ані подих вітру, ані тінь від дерев. Спека, здавалося, проникала під шкіру, роблячи її вологою, а тіло схожим на пластилін. Відновлюватись допомагав тільки прохолодний душ. Ось і сьогодні ми з Алісою вирішили не виходити гуляти на вулицю, а розважатися в нашій кімнаті, вікна якої виходили на північ, тому навіть у спекотний день там було прохолодно. Спочатку ми з великим запалом грали в гру он лайн, а коли наші смартфони розрядилися майже до нуля, вирішили трохи почитати. Бібліотека у дідуся з бабусею дуже велика та різноманітна. Не лише для дорослих, а й дитячої літератури вистачало. Тому ми з Алісою вибрали собі книги за вподобаннями і захоплено затихли кожен на своєму ліжку.

Раптом у мене під ліжком почулися дивний шурхіт. Я подумав, що мені здалося, і глянув на Алісу. З її округлих очей я зрозумів, що здалося не тільки мені. Шарудіння повторилося. Аліска вже відкрила рота для крику, але завмерла, видно вирішуючи кричати або починати оборонятися. Я обережно підліз до краю ліжка і зазирнув під нього. На мене рухався великий кудлатий сірий клубок, який тихенько бурчав і плювався. Ми завмерли. Але Аліса вже встигла закрити книгу і приготувалася шпурнути її в це щось, що говорить. Чудовисько нарешті вибралося з-під ліжка, сіло посеред кімнати і, відпльовуючи, видало:

- Ну і темрява, ну і пилюка тут у вас! - На мене дивилися великі очі з довгими віями, до болю знайомі.

Аліскін крик вивів мене зі ступору. Потім полетіла книга. Кудлатість підстрибнула від несподіванки, ойкнула і вирішила сховатися назад під ліжко. «Від нас не втечеш!» – сестра взяла слід. Продовжуючи видавати войовничі крики, кинулася з ліжка за ним. І виявилася спритнішою. Хто б сумнівався! Вхопивши незнайомця за щось, потягла на себе. Наш чудернацький наївний гість вирішив чинити опір. Але якщо Аліса вирішила добути щось собі – вона це зробить у будь-який спосіб: чи силою, чи хитрістю, чи дивитиметься на тебе такими жалісливими блакитними очима, що сам з радістю віддаси. Коротше, хватка в неї – не вислизнеш.

- Що сидиш, як камінь зачарований? Давай допомагай, - це вже на мою адресу. – Зараз ми це чудо кудлате дістанемо! І пил ним витремо.

Мене знесло з ліжка. Кинувся сестричці на допомогу. Вхопився руками за щось м'яке і потяг на себе. Опір незнайомця зламався і за мить ми вже втрьох сиділи посеред кімнати і кричали: хтось від страху, хтось від несподіванки, а хтось і від солодкої перемоги.

- Лісовичку, це ти? - Запитав я, закінчивши репетувати, розплющивши очі і розглянувши зморшкувате обличчя волохатої сірості.

- Я це, я, - відповів Лісовичок, переставши кричати і відсуваючись від войовничої Аліски, яка ще намагалася втримати його за ногу.

- А ти що знайомий із цим сірим охоронцем чистоти? - здивовано запитала Аліса, неохоче відпускаючи волохатість.

- Ага, бабуся нас познайомила в казковому лісі, - відповів я і, повертаючись до несподіваного гостя, спитав: - А ти що у нас під ліжком робиш? Як потрапив сюди?

- У мене свій хід є, казковий. Дзеркальце чарівне портал відкриває в потрібне місце. Тільки я, мабуть, промахнувся трохи. Хотів у велику кімнату посередині потрапити, а мене до вас під ліжко занесло. Через це й зустріч «тепла» вийшла. Книга важкувата буде, та й влучно вона в мене її запустила, - відповів Лісовичок і потер маківку. Потім перевів погляд на Алісу і посміхнувся: - А ти спритна!

- Ага, я така, - відповіла вона і гордо задерла носа.

Казковий гість почав зручно влаштовуватися на підлозі посередині кімнати, потім пригладив руками своє кудлате волосся невизначеного кольору і хитро так глянув на нас:

- Я, ніби в гості до вас прийшов, пригощати будете?

Аліска охоче підстрибнула і кинулася до дверей, на ходу кажучи:

- Звичайно, звичайно! Бабуся вранці млинців напекла. Зараз принесу.

- Тільки сметанки до них захопи, - крикнув лісовик навздогін і додав: - Чай необов'язково. І так буде смачно.

Я розстелив рушника і дістав тарілки, Аліса принесла частування. Вона знайшла в холодильнику ще й варення. Справжній пікнік на килимі!

- А де дорослі?

- Поїхали нещодавно, обіцяли тільки ввечері повернутися. Тож ми самі вдома.

Начебто й їсти не хотілося, але Лісовичок так апетитно уминав млинці зі сметаною та варенням, що і ми із задоволенням приєдналися. Дивлячись, як наш гість справляється з варенням, мимоволі його з Карлсоном порівняв. Той теж заради смачної їжі до Малюка прилітав.

- А ти до нас на млинці заглянув чи до бабусі у справах? - Запитав я нарешті.

- Звісно у справах. Шкода, що її немає. Ти ж пам'ятаєш, ми доглядали за драконячим яйцем. Доглядали, охороняли. Так ось, відбулося. Дракончик вилупився. А мама його з далеких країв ще не повернулася. Тож справ і турбот додалось у нас.

- Пам'ятаю, звісно! Воно ще золотавим кольором світилося. І велике таке було.

- Отож, - похитав головою гість. — Тільки справа ось у чому: думали, що буде золотистий вогненний дракон, а вилупився Рожевий Дракоша. Забавний такий!

- Стоп-стоп, - замахала руками Аліска, - ви про що таке кажете? Ліс, дракони? Ви, що млинців об'їлися чи варенням отруїлися? Я ще до цього волохатого чуда не звикла. Думаю, що сплю і мені це снитися, чи від спеки галюцинації почалися. А ви ще й драконів на додачу додаєте.

- Так, сестричко, справжній дракон, точніше яйце його. Бачив сам.

- Та невже?

- Годі сперечатися, пропоную до нас у ліс прогулятися ненадовго. Самі все побачите, - перебив нас Лісовичок. - Бабусі все одно немає, отже і справу свою до неї я поки що відкладу. А вашої відсутності ніхто й не встигне помітити. Згодні?

- Ура, пригоди! – заволали ми. – Звісно, ​​згодні.

- А як ми туди потрапимо? Минулого разу ми на мітлі літали, - додав я.

- Як, як… А як я сюди потрапив до вас? Я вас своїм порталом проведу, казковим, – відповів Лісовичок і витягнув із глибин свого одягу дзеркальце. Пробурмотів над ним щось і поруч з нами повітря затремтіло і замерехтіло сріблястим світлом. - Ну ось! А тепер давайте за мною.