Розділ 3

Минуло кілька днів. Дорослі поринули у свої справи, їм було трохи не до мене. Я багато часу проводив на вулиці з друзями. Але тут приїхала моя двоюрідна сестра Аліса. Вона молодша за мене на рік. Це спритне невгамовне дівчисько мені як рідна. Ми з нею виросли разом і пустували чимало. Коли збиралася велика компанія родичів з дітьми в дідусевій хаті, вона примудрялася організовувати і влаштовувати великий вибух місцевого масштабу в дитячій кімнаті, а потім на дорослих, що прибігали на шум та крики, дивилася величезними блакитними очима, сповненими сліз, і винними завжди залишалися я та старший брат. Але ми все одно любили цю пустунку. І Аліска була мені справжнім другом з яким було весело. Тому я дуже зрадів її приїзду, адже було про що розповісти та навіть показати.

Ми з Алісою влаштувалися в одній кімнаті. Після бурхливої ​​зустрічі довго ділилися враженнями про події останнього року. Ми живемо далеко один від одного. І шкільні та домашні будні дуже відрізняються, тому було про що розповісти.

Наступного дня після приїзду сестри, коли вже поговорили про все на світі, я вирішив показати їй вхід у чарівний світ пригод. Вибрав зручний час, як раз дідусь із бабусею пішли в магазин і не могли нам завадити.

- Хочеш, я здивую тебе? Тільки приготуйся – буде лячно, але дуже цікаво.

– Цікаво? - Здивувалася Аліса. - Все цікаве в цій кімнаті ми вивчили давно.

- Полізли до шафи, - скомандував я. - І намагайся далеко від мене не відходити.

Ми залізли до шафи, а далі я зробив, як показувала бабуся. Натиснули на задню стінку та вивалилися до овальної кімнати.

- Вау, - закричала Аліса. – Куди ми потрапили? Що це за двері?

- Двері – це портали. Ми можемо потрапляти у різні місця.

- Нічого собі! Як круто! - Вигукнула сестричка і, особливо не роздумуючи, стрімко побігла до дверей, які світилися сірим кольором.

Я ледве встиг стрибнути за нею. Блиснуло яскравим білим світлом, і ми вивалилися на усіяну дрібними камінцями землю. Озирнулися. Навколо нас були скелі та великі темні валуни. За спиною в камені мерехтіли двері, це – вхід додому. Треба запам’ятати це місце. Небо було непривітним та сірим. Вдалині шуміла вода, мабуть, річка чи водоспад. Стало трохи боязко бути тут одним, без бабусі. Гаразд, якщо вже потрапили до такого місця, то треба роздивитися все довкола. Сподіваюся, що якщо зустрінемо когось, то це буде не злий звір, який захоче нас з'їсти.

- Ну, що, Аліска-шустре дівчисько, давай руку. Ходімо дивитися, куди ми потрапили.

- Щось невесело тут. Страшнувато, - відповіла вона і простягла руку.

Міцно тримаючись за руки, вирушили ми ледве помітною вузенькою стежкою вздовж скелі, поверхня якої була вкрита темно-зеленим та бордовим мохом. Де-не-де навіть виднілися квіточки. Сувора така краса. Роздивляючись на всі боки, ми обійшли скелю і опинилися на рівній ділянці. Я б сказав навіть галявині, оточеній невисокими кущами. Під ногами була ріденька трава. У дальній стороні галявини серед великого каміння ми побачили вхід до печери. А біля нього сидів хтось. Великий! І зовсім не гарний. Цей хтось сидів на землі, підперши голову однією рукою, а другою колупав палицею землю. Вигляд у нього був дуже сумний.

- Троль, - прошепотіла Аліска і міцніше стиснула мені руку.

Я завмер. «Хочу додому» - промайнула в голові зрадлива думка. Але було вже запізно. Нас помітили. Велика істота підвела голову і уважно нас розглядала. Потім зобразила посмішку і поманила пальцем.

- Лишенько! Я хочу додому! - Трохи чутно простогнала Аліса.

- Я теж, - прошепотів я, не в змозі зрушити з місця. – Але, може, підемо знайомитися? Втекти ми завжди встигнемо, від дверей недалеко відійшли. Та й бабуся небезпечні портали не стала б активувати.

- Гаразд, йдемо, - уже сміливіше і голосніше промовила сестричка. І ми рушили у бік печери.

- Ну, привіт, дрібнота! Хто такі? - Пробасив громила.

- Та ми тут так, погуляти вийшли, - хором видали ми і посміхнулися. - Гарна погода.

- Типу екскурсія скелястою місцевістю північних земель планети Земля, - додав я. - А ви хто?

Від наших дзвінких голосів і радісних усмішок, за принципом усміхнися і отримаєш усмішку у відповідь, страшила стрепенувся і витріщив очі. Напевно, вразився нашому нахабству та напускній сміливості.

- Я – троль. Гірський, злий, - потім, трохи подумавши, додав. - Хагорльд звати мене. А вам що, зовсім не страшно?

- Поки що ні, - намагаючись угамувати тремтіння в колінах і майже бадьоро, випалив я.

- А ти що тут робиш? І чому такий сумний? - Заторохтіла Аліса.

- Справді, погода хороша – сонця нема. Ось я й вийшов погуляти. На сонці мені не можна, на сонці загинути можу. А сьогодні похмуро, сіро – благодать. Вийшов із печери, сиджу. Один… Нудно. Місця безлюдні. Рідко хто сюди дістається. Та й бояться мене. Кажуть – злий я.

- Бідолашний, - осміліла остаточно Аліска, підійшла до троля та погладила його по коліну. Потім, співчутливо зазирнувши йому у вічі, запитала ласкаво – А ти справді злий і страшний?

- Мабуть. Так люди у казках про мене пишуть. Але на вас злитися мені не хочеться. Ви мені подобаєтеся. Дивні такі, - подумав і додав - І сміливі. Ніхто до мене так близько не підходив. А говорити, тим паче ніхто не став би.

- А розкажи нам казку про себе, - попросила Аліса, зручно вмощуючись поруч із ним на траві і роблячи мені знак, щоб приєднувався.

Хагорльд здивувався подібному нахабству, але сильно пручатися не став. Зручно розташувавшись біля нього, ми стали слухати легенди про тролів, які в страху тримали навколишні землі. Звичайно, він не був білим і пухнастим красенем, але страху вже не викликав. Та й розповідав цікаво, мабуть давно в нього таких вдячних слухачів не було.

- Я, звичайно, перепрошую, а поїсти в тебе щось є? Їсти дуже вже хочеться, – несподівано перервала неквапливу розповідь гірського страшили Аліса.

Трохи очманілий від такого питання, троль мовчки підвівся і, видно перебуваючи в шоці, зайшов у печеру. Аліска вся підібралася в очікуванні здобичі та уважним хижим поглядом провела його. Знаючи сестричку, я зрозумів, що господар печери зараз перебуває на межі життя та смерті, і без їжі йому краще не виходити. За кілька хвилин біля входу з'явився Хагорльд, котрий ніс у руках кошик. Ура! Він був врятований.