Розділ 2

Минуло кілька днів. Я все ще був під враженням незвичайного польоту, навіть іноді закрадалася думка, що то був сон. А ще з голови не виходили слова бабусі про те, що дива поруч. Але вона хитро поглядала на мій бік та нічого не казала. Дні стали нудними та однаковими. Та щоб мені не було так нудно запропонували навести лад у своїй кімнаті, провести генеральне прибирання у шафі. Навіщо? У мене і так чисто і речі акуратно розкладені по місцях. Це все завдяки мамі. Вона довго наді мною «працювала» і таки досягла результату. Я «на автоматі» розкладаю все на свої місця, а наприкінці дня прибираю кімнату.

Шафа. Стоїть у моїй кімнаті. Велика та вмістка. Коли я з братом і сестрою граємо у хованки, то туди втрьох поміщаємось спокійно. Відкрив – подивився. Та тут речей море – три покоління складало. Що тут прибирати? Кличу бабусю:

- Ба, ти не зайнята? Іди сюди, будь ласка. Допомагай.

- Допомагати? Ну добре. У мене якраз кілька годин вільних є, - озвалася бабуся і хитро так посміхнулася.

Пару годин? Ось я влучив! А я з другом по мережі нову гру випробувати хотів. Сумно, все зірвалося. Бабуся стає навколішки і забирається в шафу.

- Давай, роби як я, - командує вона.

Залізаю, на диво, ми зручно тут розмістилися. Бабуся продовжує командувати:

- Двома руками тисни на задню панель у шафі.

Упираюся руками і щосили натискаю. Кришка падає, а слідом за нею, скочуємося і ми. Приземлився плазом на прохолодну підлогу. Піднімаюсь і оглядаюсь. Ми опинилися в досить просторому приміщенні, освітленому темним сірим кольором. Навколишня стіна не рівна, а утворює півколо. У стіні я помітив кілька дверей. Всі вони різного кольору з яскравим підсвічуванням.

– Ми куди провалилися? - Запитую я і ловлю себе на думці, що навіть не встиг злякатися.

- Ми потрапили в «сіру» зону, - почала пояснювати бабуся, обтрушуючи джинси на колінах. – А кольорові двері – це відкриті портали у різні місця. Заходячи у двері, ти переміщаєшся у просторі у певну точку. Одночасно відбувається і компенсація за часом. Тут минає двадцять хвилин, а в тому просторі, куди потрапляєш, дві години. Довше подорожувати не рекомендую: там можуть бути проблеми, та й тут тебе почнуть шукати.

- Ух, ти! Як це круто!

- Ну, що? Починаємо подорож? В які двері підемо?

- Давай почнемо із зеленої.

– Давай. Тільки, враховуючи, що ти мандруєш вперше, тримай мене за руку і слухайся.

Я хитнув головою у відповідь і схопився за простягнуту руку.

Ми підійшли до зелених дверей, штовхнули їх і увійшли в яскраве біле світло, що з’явилося за нею. Я навіть очі заплющив. Розплющую очі і бачу, що опинилися ми в лісі. Озираюся, за спиною в кущах мерехтять зеленим кольором двері. Ага, це шлях назад.

- І де ми опинилися? – питаю, крутячи головою на всі боки.

– Зелений колір – це ліс, – усміхнулася бабуся. – Ми зараз у Карпатах, у лісі. Навколо нас ростуть букові дерева. Вони дуже високі, майже як шістнадцятиповерховий будинок, із густою кроною, тому сонячним променям складно пробиватися до поверхні землі і тут панує напівтемрява. Там далі ялиновий ліс, він світліший і дуже гарний. Ти дихай глибше. Відчуваєш, яке повітря тут ароматне?

- Ага, чудово! А що ми тут робитимемо?

- Ходімо, прогуляємося, може зустрінемо когось.

І ми вирушили в дорогу. Сонячні промінчики, пробиваючись крізь листя, грали у волоссі, під ногами шаруділи торішні листочки і хрускотіли гілочки. У місті спекотно і немає чим дихати, а тут тебе огортає приємна прохолода. Раптом ми почули голосне жалібне ревіння, ніби хтось кликав на допомогу. Поспішили в той бік. Незабаром перед нами відкрилася картина: маленьке ведмежа біля підніжжя дерева потрапило в пастку, а поруч велика ведмедиця намагалася його визволити.

- Допоможіть, - жалібно прогарчала вона, побачивши нас.

Ми кинулися на допомогу. Малюк провалився в ямку біля дерева і заплутався в корінні. Самостійно вибратися вже не зміг. Ми почали допомагати йому. Бабуся підтримувала ведмежа, а я почав акуратно витягати його лапки з пастки. Малюк невдоволено бурчав, але особливо не брикався, навіть намагався допомагати нам. Ведмедиця тихенько сиділа поряд і уважно спостерігала. Прововтузилися досить довго і, нарешті, коричневий пухнастик опинився на волі. Скільки радощів! Він стрибав, валявся в листі, підбігав до мами, а потім підскочив і до мене, почав облизувати. Поки малюк виявляв бурхливу радість, ведмедиця піднялася і кудись діловито попрямувала. Якийсь час її не було. Я з ведмедиком вдосталь навеселився. Ми грали, бігали наввипередки, намагалися залазити на дерева. Лазив по деревах він майстерно, незважаючи на свою начебто незграбність. Я теж намагався дертися за ним, але потім кинув цю витівку. Ми стали качатися в траві. Пролунав хрускіт гілок – це поверталася велика мама. У зубах вона тримала кошик, наповнений ягодами. Там була малина, ожина.

- Дякую вам велике, - басисто прогарчала ведмедиця. – Виручили. Я б сама ніколи не впоралася. А малюк такий спритний! Вічно суне свій ніс куди не слід, от і потрапляє в різні халепи. Нещодавно вчила його в річці рибу ловити, так не послухався, поліз на глибину, а там течія сильна, ледве виловила його. Мало не загинув.

- Так, - відповідає бабуся, - діти не завжди чують наші повчання. А енергії та цікавості у них багато, скрізь хочеться встигнути і все треба подивитися та вивчити. На те вони й діти. Дивись, які вихори з листя наші піднімають граючись.

Я з ведмежатком ще трохи пограли, потім сіли відпочити біля бабусі та із задоволенням почали ласувати лісовими ягодами. Смакота! Потім лежали на спині і милувалися тим, як сонячні промінчики стрибають по листочкам. Десь високо в кронах дерев шарудів вітер.

- Треба збиратися додому, - скомандувала бабуся, - бо нас почнуть шукати.

І ми дружньою компанією попрямували до нашого виходу. На прощання ведмежа довго обіймало мене, терлося холодним носом об мою щоку. І мені не хотілося йти від цих доброзичливих клишоногих.