Розділ 1

Жили-були дід та баба. З цих слів починається більшість казок, які мені читали у дитинстві. Так почну і я свою розповідь: жили-були дідусь та бабуся, в них були онуки. Один із них я – десятирічний хлопчик Діма, який закінчив четвертий клас і з нетерпінням чекав літа. Літо – це тепло, сонячно та весело. А головне – це літні тримісячні канікули. Мої батьки не мали вдосталь ані коштів, ані часу, щоб урізноманітнити наш літній відпочинок: зануритися в море, сходити в похід, спуститися річкою на човні, піднятися в гори або побувати в екзотичних країнах. Відпочинок на островах – це також не наше. Тому вирішили раціонально – відправили мене на ціле літо до батьків моєї мами. Кардинальними змінами та пригодами це назвати не можна, оскільки вони жили в одному з нами місті, у подібній багатоповерхівці. Тож на мене чекала тільки зміна локації. Телевізор, комп'ютерні ігри та прогулянки асфальтованими доріжками додавались.

Час потік розмірено, одноманітно та за графіком. Вранці підйом, зарядка, сніданок, читання, прогулянки на свіжому повітрі у сусідньому дворі, обід, вечеря та у перервах – телевізор або ігри на телефоні. Все ритмічно та не дуже весело. Добре, хоч займатися математикою не примушували. Хоча минулий навчальний рік ми не дуже і напружувалися. День проходив за днем.

Якось увечері бабуся прийшла побажати мені на добраніч, при цьому хитро подивилася на мене. Я здивувався, але спекотний літній вечір розморив мене, і сон прийшов швидко. Вночі прокинувся від того, що хтось легенько смикав мене за плече. Розплющив очі – поруч стояла бабуся:

- Вставай, тільки тихесенько, щоб не розбудити діда.

Я схопився і швидко одягнувся. Бабуся, тримаючи в руках ліхтарик, тихо пішла коридором до вхідних дверей. Я, ще не прокинувшись, рушив за нею. Вийшли на майданчик до ліфта.

- Ба, ми куди йдемо? Ніч на дворі.

- Йди обережно за мною і поки нічого не питай. Побачиш усе сам.

Ми рушили до сходів на дах. Через пожежний вихід та технічний поверх вибралися нагору. Який дивовижний краєвид відкрився зверху! Вогники вуличних ліхтарів були схожі на зірки. А нічне місто – на темне небо під ногами. Дуже гарно та таємничо. Поки я стояв нерухомо, зачарований нічним краєвидом, здавалося б, знайомих місцевих пейзажів, бабуся відійшла на кілька хвилин, а коли повернулася, то в руці тримала мітлу. Звичайну велику мітлу, яку я бачив у двірників.

- Ну що? Подорожуємо?

- На мітлі? – здивовано реготнув я. - Як Гаррі Потер?

- Майже. Слухай уважно. Сідаєш позаду мене і міцно тримаєшся. Летітимемо. Дивись на всі боки і отримуй задоволення. Про все запитаєш, коли приземлимося. І нічому не дивуйся. А, втім, дивуйся, але голосно не кричи і не розмахуй руками.

- Зрозумів, - відповів я і остаточно прокинувся.

Бабуся сіла на мітлу, як на коня. Я повторив її рухи, міцно обійнявши двома руками її за талію. Сидіти, як не дивно, було зручно. Бабуля щось тихенько сказала і ми злетіли в небо. Від несподіванки та страху я мало не заволав. Але, пам'ятаючи всі передстартові настанови, закрив рота і змусив себе дивитися на всі боки. Внизу було темно, і де-не-де миготіли світлі вогники, вгорі теж було темно, але вогників було більше. Ми летіли не дуже довго. Пішли на зниження. Посадка була вдалою. Озирнувся. Ми опинилися на лісовій галявині, яку оточували великі розлогі дерева та пухнасті кущі. Бабуся задоволено подивилася на мене:

- Ну як політ?

- Аж дух перехватило! Спершу дуже страшно було. Я навіть очі заплющив, але потім стало цікаво. Де ж це ми?

- У ніч на Івана Купала багато чудес відбувається… От і ми, скориставшись чарівним порталом, потрапили до цього, майже казкового лісу. Використовували старий чаклунський метод пересування – мітлу. Традиційний. А привезла я тебе сюди, щоб трохи відволікти від комп'ютерних ігор, показати щось зовсім інше та дивовижне. Зараз я тебе де з ким познайомлю.

Я озирнувся довкола. Очі вже почали звикати до темряви. Та й повний круглий місяць світив яскраво, досить добре освітлюючи галявину та її рослинність. Навколо було тихо і справді казково. Раптом десь збоку пролунав шурхіт, тихе сопіння і на галявину вивалилося щось волохате, сіре і трохи нижче за мене на зріст. Від несподіванки я ойкнув і, про всяк випадок, сховався за спину бабусі. Волохата сірість побурчала, розвернулась і попрямувала до нас, жваво перебираючи ніжками.

- О! Хто до нас у гості завітав! Давненько ж ти нас не навідувала, бабусю Наталя, - трохи хриплуватий голос лунав із середини сірої грудки.

- Привіт, Лісовичку! Та все якось часу не було. Ось онука привезла. Познайомити хочу. Квітку папороті пошукати, дива наші показати.

Лісовичок подався до мене. Коли підійшов ближче, то я зміг роздивитися його. Невеликий зморщений чоловічок, одягнений у щось сіре та волохате. На голові – щось на кшталт капелюха з налиплим торішнім листям. На мене дивилися великі круглі очі темного кольору з довгими віями. Дуже добрі. Ніс - картоплею. Зубатий усміхнений ротик. Не дуже страшненький, і навіть кумедний. Бабуся сказала:

- Знайомся, Дімулю! Це – Лісовичок, господар цієї галявини та лісу сторож. За порядком дивиться, ліс оберігає, про тварин дбає. А людей, які його підопічним зло роблять, карає.

Лісовий господар тим часом ходив навколо мене, уважно розглядаючи. Від нього пахло мокрим лісом. З моменту його появи я стояв як укопаний. Мене накрив страх, який потихеньку відступав, бо його витісняли цікавість та захоплення. Нічого собі! Оце я потрапив! Здоровий глузд підказував, що якщо бабуся мене сюди привезла, то тут має бути безпечно, і мене ніхто не скривдить. Тому відігнав страх, розслабився і приготувався з головою поринути у пригоди.

Лісовик, закінчивши огляд, сказав:

- Ну що, людське дитинча, пішли дива дивитися.

- Сміливіше, - додала бабуся і простягла руку.

І наша трійця вирушила з галявини вглиб лісу. У лісі виявилося не дуже темно, а може, це вже очі звикли до темряви. Дерева були великими, химерної форми, деякі були схожі на чудовиська. З цікавістю розглядав усе довкола. Раптом праворуч здалося якесь сяйво. Придивився. Це було схоже на кущ із великими білими гарними квітами, що мерехтіли. Запитав, вказуючи пальцем: