Зачарований принц

Коли я прийшов додому, то Чарунка уже прокинулася. Я почув її ходу у моїх великих капцях у напрямку дверей, коли їх одчинив. Я зайшов, але стояв у коридорі. Я знов побачив плащ Олени на вішаку. Коли Чарунка заснула, то я квапився і взяв тільки небагато речей Олени, щоб однести їх до її батьків. Я стояв і вагався, бо у моїй душі був вир почуттів. Я відчував, як моє єдство тягне мене до Чарунки, але сум'яття гризли мою душу. Я все ще кохав Олену, мою прекрасну Олену. Моїм вибором було просто робити вигляд, що ніби нічого не сталося, ніби вона пішла до батьків, бо я зараз дуже заклопотаний. Але тепер, коли я зрозумів, що пов'язаний з нею назавжди спільною кров’ю, ситуація кардинально змінилася. 

      Чарунка увійшла у коридор, а я винувато дивися на неї трохи спідлоба, ніби чимось провинився. Стояв і мовчав. 

• Я купив тобі капчики, халат і рушники. Ти ж поживеш у мене трохи?
• Так, тихо відповіла вона. Я  тобі дуже вдячна.

Потім взяла пакет з речами, трохи заглянула у нього, майже як для етикету, та пригорнулася до мене, і потерлася щокою, як кицька, так як я колись терся щокою об її волосся стоячи з нею на підвісному мосту високо над землею, наче на сьомому небі.

• Я спекла тобі млинці з того, що було у холодильнику. І зварила полуничний компот... Ти ж любиш сирники та полуницю ? 

І вона заглянула мені у вічі, немов шукала там відповідь, яку вже давно сама знала краще за мене. І взяла мене за руку та повела на кухню, як дитину.

•  Тобі треба поїсти і бігти на роботу. Я буду тебе чекати у халатику, що ти мені купив та читати книги з твоєї бібліотеки. Можна я почитаю різну інформацію з Інтернету у твоєму комп’ютері? Я так люблю читати… А як прийдеш з роботи, то мені розповіси, що тебе гнітить, і тобі, можливо, стане  легше…

Я мовчав і не знав, що сказати.

• Що ти думаєш про цього коника? 

Я вийняв телефон і відкрив на ньому його фото. Дав їй у руки і почав їсти. Їжа була смачна і я почав ковтати її, як голодний вовк. Від перенесених мною хвилювань, жмаки ставали у горлі. Але я все одно їв, заїдаючи свій стрес.

Чарунка зацікавлено стала  розглядати коника на фото.. 

• Це коник з Баварії. 
• Що ? - перепитав я. Од тепер я вже перестав їсти та став слухати..
• Так, це коник з Баварії, однозначно. Іграшка вирізьблена з липи на честь «Лебединого короля» Людвіга другого. Дивися… 

І вона вказала пальчиком на картинку. Білий кінь і чорний лебідь у ферзевих коронах. Це батько і син. Король і принц. Це шалено популярна німецька казка про зачарованого принца. Син був зачарований сильним прокляттям у чорного лебедя, яке спало з нього лише тоді коли він приборкав батьківського коня будучи в подобі птаха. 

Людвіг з дитинства обожнював німецькі легенди про лицарів-лебедів та Лоенгріна, побудував казковий замок Нойшванштайн, нашою - «Новий лебединий стрімчак»,  та вважав себе «Королем-Лебедем». 

 А білий гарцюючий кінь у ферзевій короні, це король Баварії - Максиміліан другий або влада династії Віттельсбахів.

Чорний лебідь у ферзевій короні – Принц Вигнанець.

Людвіг другий був дуже норовливим, не хотів воювати, не мав спадкоємців, і його вважали у войовничій німецькій династії «чорним лебедем» або «чорною вівцею», як кажуть у нас. Іграшка, де коронований чорний лебідь приборкує бойового коронованого коня, була дуже шанованою у Баварії. Вона прославляла свого дивакуватого, але хваленого народом короля-романтика. 

Я був шокований двома речами. Те що моя бабуся, якимось  для мене геть фантастичним чином, таки знала, що іграшка з Баварії, та те що Чарунка справжня енциклопедія. Коли я її запитав про коника, то просто хотів якось розвіяти напругу, яку я сам і створив. 

• Звідки, ти так багато знаєш, про цього коника, та німецьку історію ? - здивовано запитав я.
• Я ж твоя крихітна чарунка знань неосяжного Всесвіту та донька барона де Шодуара, - всміхнулася вона. Я загорну тобі сирники з собою у пакетик, а компот наллю у пластикову  пляшечку спід мінеральної води та дам з собою, щоб ти поїв у свій передих. А ти поки, що йди та вдягайся, бо вже час бігти на роботу.

Я не міг сказати нічого, ніж зробити те, що вона сказала, бо до моєї зміни залишалося обмаль часу.