Буря

     Коли я проснувся, то гудів сильний вітер, саме він мене і розбудив.  Це був справжній буревій. Я зателефонував до мами і попросив її нікуди сьогодні не виходити, тому до магазину пішов сам, хоч і був добряче стомленим. На перехресті, я побачив лісовоз, що віз довгий товстелезний стовбур дуба. Видно його зламало ще вночі, або з самого ранку доки я ще спав. Я одразу впізнав його за характерними великими капами на ньому. Колись у дитинстві я кілька разів малював його під час пленерної практики і дуже любив його, бо він якось незбагненно тягнув свої гілки мов руки у далину понад рікою, немов чаклун у якихось своїх таємничих обрядах...  Це  було дуже коротке прощання з ним, бо за мить лісовоз поїхав і він зник. Я думаю, що у цьому була якась певна містика, бо долі секунд і я міг би не попрощатися з ним своїм поглядом і взагалі диво, що я випадково зустрів цей лісовоз. Але я був радий, що хоч на коротку мить побачив його востаннє.  А ще, це був улюблений дуб моєї Чарунки з яким її пов’язувала якась незбагненна для мене надприродність.  Для неї він був як живий і про себе вона називала його Чаруном, тому замість магазину я побіг до парку.

      Я зустрів її, як я і думав,  неподалік того місця де ріс колись її Чарун. Вона сиділа на пеньку іншого старого дуба, бо від її навіть і цього не залишилося, і гірко плакала так, що навіть не помітила, як я підійшов до неї. У неї був скуйовджений вигляд. Волосся було розтріпане на вітру і трохи вологе, пальтечко у якому вона намагалася кутатися, було не застебнуте, і саме головне, що вона була у одному черевичку. Я роззирнувся навкруги, але іншого так ніде і не помітив…

     Я присів на пеньок поряд з нею і ніжно обняв її та поцілував у шовковисте в’юнке волосся, що лопотіло на вітру,  що ще не згас. 

• Я теж його дуже любив, вже повірите мені просто на слово.
• Ну не плачте так гірко. Хіба можна так переживати. Це дерево прожило свій гарний трьохсотрічний вік, а Ви можете простудитися і захворіти… 
• Я вже захворіла, - прошепотіла вона… 
• Де Ви живете ? Я думаю, що десь неподалік… Скажіть мені, будь ласка. 

       Я поглянув на її босу ногу. Просунув свою руку під її коліна та поклав її ноги на свої коліна. Зняв свої шкіряні рукавички і за звичкою потер одну руку об іншу. Обмацав її малесеньку, мов дитячу стопу. Колись мені так хотілося, з якоюсь божевільною для мене думкою, зняти з неї отой черевичок, щоб побачити оту маленьку стопу і торкнуся до неї. Але тепер я робив це, за силою звички,   просто як хірург. Нога була ціла і не ушкоджена, але дуже холодна. І я не придумав нічого іншого, як натягти, скільки було можна, свою рукавичку на її стопу. Потім я зняв з себе свій шарф. Розгорнув його так, щоб він став ширший і накинув їй на голову, як хустку, а вільними кінцями, що залишилися, замотав її шию, закріпивши його таким чином на ній.

.

• Ось так буде краще, хоч і трохи кумедно, моя баронесо.  Ну кажіть вже, куди мені Вас нести ? У який бік?
• Чарун вже багато років був моїм і домом, і прихистком, і частиною мене. А тепер я зовсім осиротіла… І вона знову гірко заплакала…
• Ну годі Вам. Тоді, як що так, то я запрошую Вас до себе додому. Я нахилився і зазирнув їй у її заплакані очі.
• Надіюся, що Ви будете не проти, оскільки Ви зараз у дуже скрутному становищі, і я думаю, що Ви вже давно здогадуєтеся про мої почуття до Вас, і що я людина гарна і ніколи Вас не скривджу… І я цьомкнув її у її маленький червоний набухший від сліз носик. 

Вона стенула плечима. 

• Давайте зробимо так, - продовжував я. Я зараз тут і негайно викличу таксі до ротонди, бо сюди воно не заїде, а до неї я Вас однесу на руках, бо як самі розумієте у моїй рукавичці на нозі Ви ніяк туди не дійдете.

       Спочатку я викликав таксі, пояснивши оператору, хто я і де його буду чекати, а потім підхопив свою Чарунку на руки і поніс до найближчої лавки, що знаходилася неподалік ротонди. Як же приємно мені було її нести. Я ніс її і голубився до неї, як тільки я міг у цьому випадку, і мені було абсолютно байдуже, як це може дивакувато  виглядати з боку для сторонніх людей.

      Посадив її на лавку і сам присів біля неї, пригорнувши її до себе,  погладжуючи  її  руки по всій їх довжині своїми руками.

      Ми сиділи і доки чекали таксі, то роздивлялися краєвид, який відкривався нам скрізь проміжки між п’яти  білих круглих колон ротонди, немов фільм у кінотеатрі.  Верхівки колон увінчували доричні капітелі, які впиралися у напівкільце антаблеме́нту, що своїми кінцями прилягав до двох прибудов у вигляді невеликих споруд без вікон прикрашених по кутах прямокутними колонами. І це було так добре, наче ми були тепер у зовсім інші часи. 

      Невдовзі приїхало таксі і я відніс свою кралечку у нього, під здивований і прихований хмик таксиста, який помітив мою рукавичку на нозі моєї дівчини.

        Я назвав адресу, і доповнив. Не дивуйтесь нам. Моя дівчина сіпнулась на скелі та ушкодила собі ногу, тому довелося черевичок розрізати, щоб він не давив її після набряку. 

• То може вас відвести у травмпункт, - перепитав таксист.
• О, ні, - відповів я. Я сам лікар і вивихнуту ногу вже вправив. 
• Ну, тоді добре. Їду туди, куди сказали.