Лебідка

     Коли я відпочив, то знову подався до Шодуарівського парку. Хоч призначити побачення мені не вдалося, я все таки надіявся її зустріти там знову.

       І коли я проходив алеєю, то почув її ніжний голос: «Доброго дня, Ваше Світлосте». Я так зрадів, що навіть не прореагував на Чарунчене кепкування. Я обернувся і знову побачив її …. Мене охопила невпинна радість. Мені хотілося підбігти, обняти її, пригорнути до себе  та розцілувати. Але натомість я повільно підійшов, не зводячи з неї своїх очей, делікатно взяв Чарунку  за її тоненькі ніжні пальчики тепленької ручки в ажурній короткій рукавичці, і підніс її руку високо, майже на рівень її очей, а потім поцілував у зап’ястя, що визирнуло з рукава її пальтечка та зазирнув їй у вічі.  «Доброго дня, баронесо !», - підіграв я їй. Потім таки не втримався, притиснув її руку до свої щоки  і потерся об неї як весняний кіт…

• Ми так і будемо тут стояти, чи можемо десь підемо, - вивів із якогось потьмарного  заціпеніння мене її голос.
• Так, звичайно. Ми підемо на міст, або спустимося з пагорба сходами до води, щоб побачити лебідку, яка повернулася. Напевно таки спустимося до води, бо там ми ще не були разом… 

       І ми пішли до річки по широких гранітних сходах, які були збудовані за часів барона де Шодуара. Схил до річки  є крутим і високим, тому сходинок до неї веде близько двох сотень. Щоб не було по них муторно спускатися, то час від часу марші сходів переділяють невеликі плацики та два оглядових майданчики, на яких можна постояти біля відзіґорних бетонних перил і помилуватися  на річку, а потім за своїм бажанням знову перейти до основних сходів сходами з правого чи лівого боку від них.  Ці сходи коротші за знамениті Потьомкінські сходи в Одесі  десь  на десяток сходинок і вужчі за них напевно у два рази, але за рахунок розкішних майданчиків та їх крутизни, як на мене, мають набагато привабливіший та загадковіший вигляд.  

       Я підняв свою руку зігнену у лікті долонею до верху, а вона взялася за неї  і ми почали спускатися сходами велично немов заходити у тронний зал.

       Потім ми вийшли до набережної, яка складається з боку парку, з довгих дворівневих майданчиків. Перший вищий від другого десь на метрів 4-ри і має перила, тому до другого ведуть ще одні широкі розгалужені сходи. 

      Ми зупинилися на верхньому майданчику біля перил і почати оглядати річку, що текла під іншим не меш крутим і високим скелястим берегом засипаним сухим листя, який  густо вкривали ще безлисті дерева, але які вже набухли бруньками та набралися соком гілочками, і тому вже не були як  зимою нудно сірими, а як вуалі світилися то зеленуватим, то червонуватим чи  жовтуватим кольором.  І у цьому спогляданні  я завжди відчував і відчуваю, щось величне, бо занурюючись у каньйон цієї ріки, ти ніби занурюєшся у Земні правіки. 

• Подивіться, он вона , - звернулася до мене моя кралечка.

        І дійсно, по темній воді гордо пливла біла лебідка.  Вона нажаль повернулася без коханого. Напевно війна забрала його у неї, як забрала коханих у багатьох жінок у моїй стражденній країні. Але на щастя вона була аж з трьома лебедятами. Двома вже майже білими, і тільки з кількома темними пір’їнами на крилах, і третім трохи меншим і повністю сірим. Як на мене, то можливо вони з різних виводків, або третє вилупилося пізніше за інших, ну майже тобі гидке каченя з казки Ганса Крістіана Андерсена. А може вона підчас обстрілів розгубила своїх та зібрала те що змогла разом з осиротілими чужими.. Це знає тільки вона…

       Але вона гордо плавала… і водила за собою троє лебедят, які плавали, як по шнурочку. Цей шнурочок іноді відривався од неї і лебедята у ньому розверталися немов солдати по команді кругом, а тому виходило, що найменше сіре лебедятко плавало у дитячій вервечці то останнім, а то першим.

      На Тетереві у парку також з’явилися двоє одомашнених диких сірих гусей з білими пухнатими задками. Чи були вони у вирії, чи їх господар гарно годував допоки чистили річку, невідомо. Але по них видно, що там де вони були, то їм було добре.

       У рік коли полетів лебідь на річці поселилося 7-ро справжніх диких гусей. Вони мали свою зграю та плавали здебільше біля гирла Кам'янки та літали над Тетеревом. Але час від часу підпливали до одомашнених диких гусей і плавали разом. Ближче до зими дикі гуси зникли, не стало і диких одомашнених. І мав надію, що господарські гуси  полетіли у вирій, як і лебеді.

       І тепер, коли повернулася лебідка та двоє сірих гусей, то я точно знав, що це та сама лебідка і ті самі гуси, бо лебідка час од часу підпливала до них і плавала з ними, як і колись…

      І я подумав, що колишнє мирне життя потроху повертається на Тетерів, дай Боже, що це може гарний знак того, що скоро воно повернеться на всю Україну.

        Я узяв за плечі свою кралечку та пригорнув до себе. 

        Моя Олена далеко від мене будує своє життя, і я не можу на неї ніяк ображатися, я навпаки радий за неї, що вона у безпеці і далеко від жахіттів війни. ЇЇ батьки колись наприкінці минулого сторіччя покинули свою батьківщину де у густих пралісах її пращури віками зберігали свою культуру та гени, коли ці ліси засипав радіоактивний пил, від зла якого людей  природа вже ніяк не могла сховати. А вона поїхала з рідних земель на початку цього сторіччя, коли їй було страшно і вона не знала де сховатися від жаху вибухів… Нехай моя біленька лебідка живе там щасливо і не знає біди, бо я не знав, як можна надійно захистити її тут і не міг полетіти з нею…  І я повинен тепер жити далі саме тут, хоч вже і без неї… У мене робота і багато людей, яких я повинен рятувати і які надіються на мене саме тут…