Між небом та землею

        Я був з нею посередні високого підвісного мосту. Десь там з півсотні метрів унизу  текла вода над якою тягся і клубочився дим з коминів приватних будинків. До кожного затуманеного берега було не менше чим по півтори сотні метрів. Дув та гудів вітер розвіваючи її волосся, пишну спідницю з тонкої парчі та широкий шовковий шарф, від чого вони дзвеніли, шурхотіли й шуміли, і всі разом створювали неповторну мелодію, що заворожувала мене, відносила далеко від реальності,  десь у прадавні часи, коли були разом лиш люди та природа.. Над нами пливли сливові і персикові хмари, що підсвічувалися проміннями сонця що хилилося до обрію і їх краї горіли мов жар  багаття  на бірюзовому небі, а  я стояв  з нею між небом і землею, переповнений ніжними давно забутими почуттями… 

      Мої руки обнімали струнке тіло, а пальці лікаря хірурга крізь товсту м’яку тканину її пальта відчували кожний  вигин її тіла. Я притискав її до себе і ніжно голубив мов кошеня. Я божеволів від довгої впадини на її спині, яку утворював хребет та  ямочок Венери,  шаленів від тугих округлих форм, що були нижче них.. Мені хотілося пізнати її всю з ніг до голови, тому поглянув у низ та побачив її маленькі ніжки взуті в черевички на зав’язках та охайних підборах середньої висоти. Такі черевички були колись у молодості моєї бабусі та досі лежать на горищі.  О, як ще мені захотілося їх розшнурувати та зняти, щоб доторкнутися до тих маленьких стоп. Я взяв її маленьку ручку  з тоненькими ніжними пальчиками і не втримався та поцілував, а потім підніс її до своє щоки та потерся об неї мов весняний кіт, що хоче ласки..  У мене виникало нестримне бажання влитися у неї, у мою маленьку Чарунку, як мед яким бджоли наповнюють свої стільники та наповнити всю її собою та новим життям…

      Та раптом мене привела до тями сирена тривоги, яка повідомляла про повітряну небезпеку від ворожих літаків, що піднялися  з території росії.. Я дістав однією рукою свій мобільник з кишені і подивився. А балістика значить, долетить за хвилин 15… Підемо з мосту подалі від міста у сад та якийсь із ярів, що збігають від нього по крутим берегам до річки, бо йти у місто та шукати там сховище вже безглуздо..  Хоча де тепер безпечно не відомо… Ракета може впасти біля якогось стратегічно важливого для неї об’єкта,   а може впасти збита силами ППО десь на природі, подалі від міста. Коли не було війни, думалося, що всі при перших тривогах почнуть бігти та десь ховатись, але цих тривог так багато…, що люди втомилися від їх тягаря та ігнорують їх і просто живуть, доки живеться. Вони воліють жити тепер і зараз та радіти життю і не думати про смерть, яку їм готують люди з країни, що досі розповідає про мир і щастя яке вона нам  несе.. 

       І ми пішли з мосту, бо всі мої думки були лиш про те де сховати від смерті моє маленьке тепле щастя,  яке я тримав за руку, але насправді я абсолютно не знав, як це можна зробити… Але ми пішли, щоб я хоч якось міг думати, що щось роблю…