Лебеді кохання

Я прийшов до парку і став прогулюватися його алеями з надіями знову побачити її.  Я не встиг їй призначити побачення, бо вона раптово зникла…. Але вона напевно десь тут недалечко живе і часто буває у парку подумав я: «Ну, де ж вона ? Де ???  Вона ж обіцяла, що побачимося… Що буде чекати…  О, Боже, який же я дурень… Де ж вона буде чекати ? Не буде ж вона сидіти цілодобово у парку… Це якесь безглузде божевілля…». Та раптово я почув за спиною шурхотіння сухого листя. Я різко обернувся. Так за спиною стояла вона.. На ній було півпальто з м’якої вовни. Такої м’якої, що до власниці пальто хотілося доторкнутися і погладити її  як кошеня, але я силоміць стримав себе, бо я навіть не знав  ім’я кралечки і подумав, що буде якось непристойно обніматися, коли ми ще так мало знайомі. Пальто було дуже цікавого кольору, я назвав би його кольором погоди. Щоб ви краще зрозуміли цей колір, то я вам скажу ось так. Воно було сірувато, рожевувато ніжно бузкове. Тому у залежності від освітлення і погоди,  тканини такого кольору можуть бути пастельно рожевими або бузковими, кремовими чи сіро-синіми. В похмурий день це вершки з ожиною, а ввечері сонячної днини вони вже з персиком. День уже спадав і сонце все заливало ніжним рожевим відтинком, тому і пальто у кралечки було смачного кремового кольору, що надавало їй ще більшої апетитності. 

Чому я розповідаю Вам про тканину і пальто? Це тому, що моя мама любить сама кроїти і шити одяг. З самого дитинства розповідала мені про тканини, крої і фасони. Інколи ми з нею замість кіно дивилися дефіле від провідних кутюр’є. Вона навіть мріяла, про те щоб я став одним із них. У дитинстві я ходив до художньої школи долучаючись до мистецтва,  і хоч і обрав свій шлях, я люблю все прекрасне і  цікавий гарний одяг у тому числі. Я люблю його роздивлятися і милуватися ним, трохи знаюсь на покроях. І дефіле я люблю дивитися до сих пір.

 Коли я вдома трохи одійшов від дурману, що навела на мене кралечка, то зловив себе на думці, що я не пам’ятав у що вона була вбрана.  Коли йшов то думав про те, у що буде вбрана красуня, що видає себе за дріаду чи то нашу українську мавку. У драмі-феєрії  «Лісова   пісня» Лесі Українки зазначено, що мавки були вбрані так вишукано і гарно, що лісовому королю  одяг звичайних людей був схожим на ганчір’я.  

Так з кольором пальо і вибором тканини для нього вона вгадала так, що я коли побачив її то ковтнув слину. І покрій у пальто був такий, що коли я захотів його якось прокрутити у своїй голові, то вона у мене почала крутися. Оскільки пальто мало чималий суцільно-скоєний комір, що ховався під розпушеним волоссям  красуні, мало великий запах та застібалося на чудернацьку фібулу з рослинно-тваринним оздобленням, як скіфів.   Пальо не мало швів на плечах і з нього немов виливалися рукави, що мали тільки один мало помітний  шов  з боку її стану. Сукно перетікало у своєму сплетінні у різних напрямках ніби обливаючи її неймовірно гарні форми. 

І коли я думав над цим чудернацьким кроєм, то мене заворожив ніжний  шурхіт, що видавали розвіваючись на вітру її довга пишна спідниця з дуже тонкої парчі  разом з  шовковим шарфом намотаним на  її граціозну шию, який сплітався  з тихесеньким  передзвоном її волосся. Так, одяг милозвучно шурхотів, як сухе листя,  підхоплюючи тихесенький дзвін її темно русого волосся з  мідним відливом, яке зверху трохи прикривав невеличкий вишуканий капелюшок, що був  хитрим чином створений з тонкого напівпрозорого шовку і подібний за своєю формою то тих, які носять  напевно тільки  англійські принцеси і герцогині. Я більше не хотів думати про те, як хтось зумів створити цей неперевершений одяг, бо я дивився на неї.  Я дивився і світився  від щастя. «Доброго дня», - промовили ми одночасно, від чого нам обом стало смішно. Ми отак трохи постояли дивлячись один на одно,  як пара закоханих, що зустрілися і стоять соромлячись і ніяковіючи від свого неймовірного щастя. 

• То ж ходімо на міст, - порушила вона мовчанку, - розкаже вже мені про лебедів…

«Та звідки ж Ви  знаєте про те що я Вам хотів розповісти ?», -  хотів був сказати я, але промовчав.. Не захотів, щоб вона думала, що зуміла навести на мене чари і я став вірити у нереальне і  всякі її казки, якими вона мені морочила голову.  Я і так не тямлюсь від неї. Може я якось вже обіцяв їй про них розповісти ??? Поряд з нею я себе трохи одурманеним себе відчуваю… Ні не буду їй нічого казати… 

• О, так ходімо, - сказав я це, намагаючись тримати себе якомога невимушено, а не як розгублене хлопчисько, що соромиться своїх перших справжніх почуттів.

Ми вийшли на пішохідний міст, який поєднував два крутих береги річки Тетерів, здіймаючись над нею десь на півсотні метрів. Перед нами розкрилися чудові краєвиди: пагорби вкриті деревами, ріка, висока п’ятнадцяти  метрова гребля та місто, що розкинулося по пагорбах по лівому берегу ріки. Вода що спадала з греблі шуміла намагаючись заглушити гул автотранспорту та інші звуки міста. Ми стояли милувалися і мовчали. О, мені потрібно почати щось говорити, щоб вона знову не тягла мене за язик. І я почав …

• Ви ж напевно десь тут неподалік живете і часто буваєте у парку.. 
• Саме так…
•  Тоді Ви знаєте, що колись тут можна було побачити лебедів. Ви їх пам’ятаєте ?
• Так пам’ятаю..

І я почав швиденько їй розповідати, щоб перехопити ініціативу у розмові. Це ж саме я хотів розповісти їй бувальщину, а не слухати її казки…

        Спочатку їх було кілька і вони плавали тут ніжні і білі по темній воді, прикрашаючи її собою.  Чи були вони домашніми чи дикими, це знає тільки їх господар, який зробив для них хатинки на воді.  Весною до них прилітали інші дикі лебеді, але вони  потім відлітали у пошуках більш затишних для них місцин. З часом дикі лебеді виманили з собою у мандри майже всіх. І з усієї їх зграйки залишився тільки один.  І довгий час був тільки один, який не літав.  Він тільки плавав разом з  п’ятіркою гусок цього ж господаря.