Внучка Артеміди

      Десь через деякий час я знову мав нагоду прогулятися парком. Я роздивлявся навкруги з надією помітити ту дуже дивну жінку, що трохи нажахала мене … Але даремно… 

      Спустившись ближче до води, а потім вибравшись скелястим схилом знову на пагорб, я помітив якесь маленьке худеньке дівчисько, що рюмсало на лавці закривши руками обличчя. Я деякий час вагався. Хто знає як його правильно вчинити. З одного боку якщо підійдеш до такого дівчиська та заговориш, то можуть Бог тільки зна що подумати. А з іншого, хто зна, що у цій юній голівці за думки плутаються, ще утне щось і я буду все життя себе звинувачувати у тому, що ніяк не втрутився у цю ситуацію… І поки я вагався, воно все плакало і плакало… Врешті підійшов до нього і лагідно запитав: «Чому Ви так гірко плачете ? 

- «А чому Ви взагалі мене бачите ?», – буркнуло воно. 

- «Ну… Ну напевне тому що Ви сидите у парку на лавці в людному місці», - спробував я пожартувати та одночасно виправдатися за своє нахабство, що потурбував підклітка… 

- «Дивно..», - здивувалося дівча. 

- «Що ж тут дивного», - не второпав я. 

- «Зазвичай мене ніхто не помічає», - додало воно.

«А он що воно..», - з полегшенням видихнув я. « Ви закохалися, а особа, яку Ви вподобали не помічає Вас.. Просто повірте … Ви юна і у Вас все ще попереду. Ви обов’язково зустрінете того, хто закохається у Вас, а Ви у нього, і буде у Вас все добре…», - видав я їй таку вічну універсальну втішальшу фразу для усіх дівчиськ …

- «Ні, Ви помилились..», - схлипнуло воно…

- «А тоді, вже вибачте мене, але що ж Вас так стривожило, що Ви сидите саме тут, посеред парку, і ллєте гіркі сльози ?»

- «Мене обманули, і я повелася, як дівчисько…, тому так і виглядаю… Маленьким заплаканим дівчиськом…»

«А що то був за обман ?», - хотів був запитати я, але спохватився, що це дуже не тактовно давати такі запитання маленьким дівчаткам… «Ну, Ви дуже юна, тому і виглядаєте відповідно… », - спробував я відповісти так, що б якось обійти не зручне запитання, що звичайно ж цікавило мене.

- «Дійсно я виглядаю саме так… саме так..», - забідкалося дівча…

- «Чому Вас це так бентежить, ніби Ви можете виглядати якось інакше. Всьому свій час. Повірте…»

- «Я люблю виглядати молодою привабливою жінкою…», - продовжувала вона. 

- «Ну звісно, всі маленькі дівчатка про це мріють, але потім їм так хочеться відчути себе знову зовсім, зовсім юною або навіть дитиною», - продовжував я її заспокоювати…

- «На щастя я не всі, і виглядаю так як хочу я, але інколи я як і всі жінки, відчуваю себе безсилою і не зовсім розумно, тоді і виглядаю, як розгублена ображена дитина…»

Вона подивилася на мене великими заплаканими очима, а її маленькі губки стиснулися від прикрості з якою вона не могла впоратися…

- «То що ж Вас змусило відчути себе цією дитиною ?», - все-таки наважився спитати я.

- «Я дурепа, таки дурепа. Сиділа в бібліотеці та дивилася свою сторінку в соцмережах. І нащо я це роблю, навіщо ? І тут мені надсилають фото мого Чаруна, спиляного Чаруна…»

- «Я думаю, що багато Ваших ровесниць сидять у соцмережах, тут немає нічого дивного, але що це за Чарун ? Дерево яке ви любили ? І що його зрізали?»

- «На щастя ні. Він старий, пошарпаний, але цілий…», - вже спокійніше сказала вона.

- «Ну тоді годі плакати, заспокойтесь»…

- «Я вже не плачу. Це все політичні ігри. І як я дозволила себе у них втягнути..»

Я поглянув на дівчисько, яке видало зовсім не дитячу фразу і як мені здалося, ніжним розпачливим але вже жіночим голосом, і оторопів… Поряд сиділа трохи заплакана дуже молода вродлива жінка з аж занадто принадливими формами…

Я ковтнув слину, щоб не поперхнутися на півслові… І замовк…

- «О, знову я Вас налякала, ну вже вибачайте, я ж не винна, що Ви мене бачите, тоді коли не повинні..»

- «А де поділося дівча, з яким я розмовляв ? А Ви, напевно, рідна сестра цієї дівчинки, що тут рюмсала. Вона так на Вас схожа… Повірте, я не хотів її образити ніяким чином, просто хотів якось її підбадьорити, щоб вона бува не потрапила у якусь халепу. Ви ж знаєте які ці підлітки вразливі.. Я лікар хірург, але цікавлюсь психіатрією … і антропологією…», - мимоволі додав я останню фразу, напевне тому що моя вся підсвідомість була поглинена спогляданням античних, як мені здалося форм цієї красуні.

- «Я знаю..»

- «Звідки ? Ви мене знаєте ? О, яке безглузде запитання! Ви напевно були колись моєю пацієнткою, їх так багато, всіх і не запам’ятаєш! Хоча Вас, я ще раз поглянув на красуню, я б Вас ніколи не забув …»

- «Я чомусь думаю, що ні…»

Але чому Вона кажете знову і налякала? Дуже гарна, але якась досить самовпевнена красунечка і ця її дивна фраза, що я її не повинен бачити, цікаво, а чи все гаразд з її психікою», - хотів був подумати я, але спіймав себе на півдумці: «Схоже сьогодні, і вже кілька днів, з психікою не лади не в неї, а в мене…» Оскільки я був упевнений, що не тільки ця красунечка та дівчинка, а і ота дивна дуже-дуже висока жінка, були схожі одна на одну, як близькі родичі… І ще, я однозначно усе це сімейство десь бачив. Тільки де ?