Несподівана зустріч з Дріадою..

     Ховаючись від гнітючого настрою, який все більше і більше наповнював моє серце, я журливо тинявся над рікою у пошуках розради для душі. Але вона самотньо несла свої холодні води поміж сірих берегів з посивілою від морозів паросллю, яка так звеселяла її у теплу пору року, але тепер зсохлася та стужавіла, і тільки поглиблювала ту тупу біль, що з’їдала мене зсередини.

      Аж ось мій погляд натрапив на постать досить граціозної молодої жінки, що стояла на берегом спершись спиною на стовбур кремезного дуба, який століттями тягнувся до світла та тепла і трохи подався у бік ріки. Щось невимовне потягло мене до неї. Я збіг крутими сходами на пагорб та став потроху наближатися до дерева, яке приховувало за собою цю постать. Я обережно обійшов вражаючий своєю величчю стовбур і здригнувся та закляк від несподіванки. Всі потаємні романтичні почуття, що вже так давно глибоко ховалися у моєму єству і почали вже були потроху просочуватися звідти, умить пірнули назад у свою пітьму. Постать жінки, яка здалеку мені здалася досить тендітною у порівняні віковим деревом, була несподівано високою, що співвідносило її швидше з величною скульптурою ніж людиною…

       Вона повільно повернула голову та подивилася на мене через свої спущені повіки у низ… на мене… Я хотів був обережно розвернутися і піти собі геть, але оступився наткнувшись на рештки старого стовбура і щоб якось втриматися рвучко вхопився за нього, та з надією хоч якось виправдати свою незграбність я присів на товсту стару гілку та вичавив з себе: «Доброго дня». 

      По вустах жінки пробігла посмішка. Звичайно вона усвідомила всю безглуздість мого становища. Але схоже, що її дуже потішило розуміння того, яке враження вона спричинила на мене. Вочевидь, що для неї це було не вперше, але це її нітрохи не бентежило. Вона була мов велична природа, що оточувала мене могутня і вічна…

     Вас, як і мене гнітить війна, - звернулася вона до мене, - цей тяжкий біль суму для горя, яким сповнився мій край… Заздрість, жадоба, ненависть гонить жорстких людей на мої землі… Це тяжке випробовування для всіх людей.. Але знайте, що ті хто покинув свій рідний край, щоб поневолити інший, розгнівили Творця Всього Сущого… Природа вже почала гнівитися на них…

        Весна та літо не прийде на землі загарбників… Комета наблизиться та спалить холодом їхній край, а матінка земля не зігріє, за те що відцуралися її… Земля не прийме тіла народів, що накликали прокляття на себе. Довгий час вони будуть лежати задублими мов камінь, аж поки через століття весна не повернеться у ті землі і вони будуть поглинені тваринним та рослинним світом. На мої землі Весна вже прийшла, тому скоро і прийде і Перемога… 

      Жінка трохи глибоко вдихнула, від чого випросталася, і як мені здалася стала ще вищою.. Потім розвернулася та пішла, і її постать швидко сховалася за стовбуром вікового дерева.. Я трохи оговтався, підвівся та хотів подивитися в який бік вона піде.. Але її ніде не було.. Вона зникла... Тільки купка сухого мідного листя шурхотіла під величним дубом.