Розділ 5. Межа

Ми в дорозі вже майже пів дня, а цим дурникам і досі не набридає жартувати. Та через Фіна вони обачно не зачіпають ані мене, ані Крістіана, який нарешті заспокоївся й спокійно сидить біля водія, намагаючись контролювати навіть те, що від нього не залежить. Саме цим він мені й подобається: стриманий, відповідальний… з ним завжди можна бути впевненим, що не залишишся сам на сам зі своєю проблемою. Поряд з лідером нашого братства завжди відчуваєш себе у безпеці. 

Кріс постійно дбає передусім про інших, відкладаючи власні потреби наостанок. Через це в нього майже не лишається часу для себе. На початку нашого знайомства я старалася віддавати йому стільки ж, скільки він віддавав мені. Та з роками це почуття переросло в щось значно тепліше й глибше. Можливо, разом із цим я стала трохи егоїстичнішою, забажавши більшого.

Крістіан не раз прохав мене зосередитися на роботі, навіть вигадав безглузді правила, ніби намагаючись відрізати в мені бажання мріяти про нього. Та я надто вперта, особливо коли зі мною поводяться м’яко й чемно. Якщо він справді прагне позбутися мене, йому доведеться зробити мені боляче й наважитися розбити моє серце. Та й це не гарантія, що я перестану його кохати…Інколи здається, що мої почуття занадто сильні, аби їх просто так здихатися. Навіть цікаво, чи завжди в мені була ця дратівлива риса характеру. Але я, як то кажуть, — вода камінь точить. Так і я Крістіана.

— Чому б не скористатися вільним часом і не вигадати тобі якесь ім’я? — лагідно пропонує Міро, вириваючи мене з думок про Кріса. Хлопець сидить поруч і привітно усміхається, тоді як у мене немає жодного бажання вичавлювати з себе радість. — Сорен назвав тебе Дредмуром лише тому, що нам потрібно було якось до тебе звертатися, розумієш? Не можна постійно тікати від цього.

— У мене вже є ім’я, — рівно відповідаю я, схрещуючи руки на грудях, — просто я його не пам’ятаю. Дредмур мені до вподоби.

Я помічаю, що нашу розмову уважно слухають інші хлопці, втуплюючи свої допитливі погляди в нас із Міро. Всередині машини місця розташовані колом, тож ми можемо бачити одне одного. У самому центрі залишається простір для перевезення товарів і речей, які ми зазвичай беремо із собою на замовлення: чистий, модний одяг для появи в столиці, розробки Міро та різноманітні чародійські дрібнички, що можуть стати в пригоді в скрутну мить.

— Але ж ти навіть не прагнеш згадати! — голос Фіна звучить доволі осудливо. Звісно, цей хлопець просто не може залишатися осторонь, коли йдеться про когось із братства. — Я певен, в Асґарії існують бодай якісь чари, здатні повернути тобі пам’ять. Байдуже, скільки б вони коштували… я б віддав тобі всі свої накопичення, — він переводить погляд на хлопців, шукаючи в них підтримки, — кожен із нас допоміг би тобі, адже ти наша сестра! Але ти вперто суперечиш сама собі: не хочеш обирати ім’я, яке дозволило б тобі розпочати нове життя, ніби чіпляючись за минуле, та водночас відмовляєшся згадувати! Чого ти боїшся, сестро?

— Фіне, ти знову накручуєш себе, — спокійно промовляє Теон, розплющивши одне око, адже весь час куняє навпроти нас. — Охолонь трохи. Дредмур і сама може дати собі раду.

— Може, але не хоче! — викрикує Фініан, мило насуплюючись. — Я переймаюся лише тому, що мені не байдуже!

— Він має рацію, сестро, — тихо каже мені Міро, поки Фін із Теоном продовжують сперечатися. — Ти чогось боїшся. Ми завжди бачимо твої почуття раніше, ніж ти сама починаєш їх усвідомлювати.

— Ви знайшли мене біля Західної когорти Дредмура, де ставлять експерименти над людьми, — промовляю я достатньо голосно, аби всі звернули на мене увагу. — І, як не дивно, я здатна обертатися на почвару, не втрачаючи людяності. Я — піддослідний щур. Як гадаєте, мені взагалі дали бодай якесь ім’я? Ми бачили те кладовище поряд із лісом… на дощечках вирізані лише номери. З одного боку, я не хочу згадувати таке минуле. Але й нового життя мені не потрібно. Я застрягла десь посередині… — Я переводжу погляд на Фініана, який помітно відчуває до мене співчуття, і від цього мені кортить негайно позбутися ганебного відчуття, коли тебе жаліють. — До того ж я звикла, коли ви називаєте мене Дредмур. Самі подумайте: якщо я оберу щось доволі солоденьке, як вам буде називати мене якоюсь Сесілією чи Лучіаною?

Хлопці вибухають реготом, і Сорен одразу підхоплює гачок, який я йому навмисно закидаю. Він починає приміряти на мене найбезглуздіші дівочі імена, що мені зовсім не личать, викликаючи сміх у решти братства.

— Якщо до повернення не зміниш думки, зватимемо тебе Сесілією, — раптово втручається Крістіан, усміхаючись так гарно, що я мимоволі тамую подих. — Ти не думала, що в картці Розпорядника можеш бути ким завгодно, а серед нас залишишся Дредмуром? Я ж казав тобі багато разів: вихід завжди можна знайти, якщо його шукати.

Не бажаючи провокувати хлопців на нові жарти, я лише киваю лідеру й надто різко відводжу від нього погляд, відчуваючи, як червоніють вуха. Пекло, як узагалі можна бути таким крутим?

— Агов, сестро, — досить тихо каже мені Міро, єхидно усміхаючись. Він нахиляється до мого вуха, затуляючись долонею, аби його слова ніхто не почув. — Як гадаєш, цей «вихід» можна знайти в його правилах? Якщо добре пошукати?

І ми одразу ж вибухаємо сміхом, прикриваючи обличчя долонями, однак це не залишається не поміченим нашим завзятим жартівником.

— Гей! Ніхто не дозволяв вам приховувати гарні жарти від своїх товаришів! — кричить Сорен ображеним голосом. — Крістіане! Чому вони давляться сміхом, а з нами не діляться?! Це несправедливо! Я завжди сумлінно виконую свої обов’язки в нашому братстві! Завжди ділюся з іншими своїми найкращими жартами! Та навіть невдалими! Накажи їм припинити так ображати мої почуття!

— Сорене! — гарчить Кріс, але не встигає договорити, адже машина видає моторошний звук, а вже за мить нас різко струшує, і ми відчутно втрачаємо якусь, певно, важливу деталь.

— Хлопці! — кричить Хан, коли машину знову кидає з боку в бік. — Справи кепські! Педалі не працюють! А ручне гальмо я щойно зламав!