Розділ 3. Зіпсований сніданок

Крістіан навчив мене одному головного принципу, якого я дотримуюся повсякчас у колотнечі: якщо бійки не уникнути — не вагайся, однак завжди вичікуй, доки ворог атакує першим. Захищатися набагато легше.

Проте Змії, вочевидь, навмисне тягнуть із нападом, намагаючись чи то залякати мене, чи то збити з бойового настрою, але часу на це в мене геть немає. Фініан от-от приведе сюди хлопців і зіпсує мені єдину розвагу. Мене давно нудить від нескінченних одноманітних тренувань і вилазок, де чудовиська мруть надто швидко — швидше, ніж я встигаю по-справжньому отримати задоволення від бою. З цими ж покидьками все інакше: вони не бездумні тварюки, вони люди, і саме тому з ними значно цікавіше. Мені не просто кортить, а до свербіння в пальцях хочеться провчити це гидке братство так, щоб надалі вони десять разів подумали, перш ніж знов чіпляти Фініана.

Я зважуюся напасти першою, рушаючи в бік найкрикливіших зі Зміїв — тих, що здатні лише дерти горлянки, а на ділі губляться, щойно вибиваєш їм зброю з рук. У бій зі мною одразу лізуть двоє телепнів, із безглуздою зухвалістю викрикуючи щось нерозбірливе й свистячи, відверто недооцінюючи мене як суперника. Мені лише на руку те, що решта їхнього братства сприймає цю сутичку як дешеву виставу й навіть не думає навалитися всім кодлом. Це, звісно, мене б не злякало, але значно затягнуло б процес. Та ці ідіоти самі вирішують облегшити мені завдання.

Двійка крикунів робить кілька замахів, від яких я вправно ухиляюся, паралельно вивчаючи їхній стиль бою. На відміну від цих пустоголових одоробл, я ніколи не недооцінюю супротивника й завжди зважаю на його переваги та недоліки. Та в цій ситуації я, здається, навіть забагато очікувала від одного з топових братств найманців. Їхні напади сильні, але надто розмашисті й незграбні: майже все навантаження удару вони переносять на зап’ястки, що рано чи пізно неминуче завершиться травмою. Рух ніг хаотичний, про баланс не йдеться взагалі, а отже будь-який хибний крок легко порушить їхню координацію. Вони настільки бездарні, що мені вистачає менше хвилини, аби зрозуміти — я гаю дорогоцінний час, намагаючись розгледіти переваги там, де їх просто не існує. Тож я лише вичікую чергового замаху — такого ж необдуманого й кострубатого, як і кожна їхня дія в цій бійці, — ухиляюся й різко підсікаю обох. Вони зіштовхуються чолами й розлітаються по багнюці, видавлюючи з себе жалюгідний стогін після глухого удару головою, від якого перед очима безперечно сиплються зірки.

Я вже не звертаю на них жодної уваги — ці двоє вибули. Натомість бачу дещо значно цікавіше: решта Зміїв знітилася, усвідомивши, наскільки легко я розправилася з їхніми дружками. Трясця… Крістіан прибуде будь-якої миті. То якого біса вони просто вилупилися на мене й заклякли на місці? 

— Що сталося? Налякалися вовченяти? — сміюся я, стаючи в оборонну стійку й знову виставляючи перед собою лезо кинджала. — Мої бойові навички значно кращі за ваші, і мені навіть Прокляту кров не потрібно вживати. Але ж ви не збираєтеся розповзатися по норах, позбавивши мене веселощів? Братство Зміїв, виявляється, здатне лише пил в очі пускати. Хто наступний? — я впираюся поглядом у Зміїного лідера. — Чи, може, ти нарешті доведеш, що здатен не лише язиком теліпати, а й справді на щось спроможний?

 Він кривиться з презирством, повільно оглядаючи мене, й віддає наказ своїм збентеженим посіпакам: 

— Нападайте гуртом! — його голос тремтить від стримуваного гніву, — нехай затямить, чим закінчуються зустрічі зі Зміями. Особливо для тих, хто лише вдає з себе хижака — маленьке, дике вовченятко, що відбилося від своєї зграї.

Сам лідер лишається осторонь, воліючи спостерігати, як його кодло з несамовитим криком кидається на мене, бездумно розмахуючи ножами, мов скажені пси. Можливо, проти чудовиськ така тактика й має сенс, але точно не проти мене. Я легко ухиляюся від кожного нового замаху, навіть не намагаючись приховати глузливу усмішку, що лише ще дужче їх розпалює. Вони захлинаються власною люттю, сліпі від злоби й страху, тож лише плутаються під ногами одне в одного, раз по раз мимоволі наносячи порізи один одному через надто розмашисті удари. До бійки лізуть навіть ті, кого я раніше чемно відправила «відпочивати» й розглядати зірки, та й вони вочевидь нічого не винесли з попередньої сутички зі мною.

Моя реакція значно швидша за їхні думки, які я здатна прорахувати на кілька кроків вперед. Їх дев’ятеро проти мене однієї, та їм усе одно не під силу дістати мене, бо я не дозволяю навіть наблизитися на дистанцію витягнутої руки. Це бісить їх ще дужче, і водночас відверто тішить мене, змушуючи реготати з перекошених від люті пик. Я навіть не намагаюся завдати їм справжньої шкоди — усе це лише принизлива гра. 

Але варто лише згадати про час, якого залишається дедалі менше, і я вирішую покінчити з цим фарсом. Один із посіпак замахується на мене, необачно вкладаючи в удар усю силу й переносячи вагу на руку, тож гріх не скористатися такою нагодою й не дати йому повчальний урок. Я зміщуюся всього на півкроку, підхоплюю його імпульс і дозволяю йому рухатися далі — вже під моїм контролем, різко вивертаючи руку в лікті. Лунає сухий, огидний хрускіт, коли суглоб не витримує навантаження. Ніж випадає з ослаблих пальців, дзенькає об камінь, а сам бідолашний осідає на землю, виючи й притискаючи понівечену руку до грудей, наче побитий пес. Решта його банди завмирає в ту ж мить, нервово переглядаючись між собою, і в їхніх очах нарешті з’являється запізніле усвідомлення того, з ким вони зв’язалися.

Всі звикли боятися мене, адже сама думка про людину, здатну стати чудовиськом, викликає первісний страх. Мені заборонено перетворюватися в межах міст Асґарії та її столиці, але люди все одно оминають мене десятою дорогою. Ці ж телепні лише зараз зрозуміли, що Проклята кров — не єдина моя перевага. Крістіан зробив з мене не просто зброю проти тих клятих почвар за межами міста, а й загрозу для кожного, хто сміє недооцінювати братство «Безпритульних вовків».