Розділ 2. Змії

На вузьких вуличках снує чимало люду. Холлоумур навіть зранку кипить життям. Похмуре й непривітне з виду місто оживає з першими промінцями сонця, вибухаючи сміхом, гучною лайкою та буденними балачками про нелегку долю найманців і дурнуваті замовлення.

Кожен найманець у місті має певний ранг — відповідно до складності завдань і власних здібностей. Переважна більшість тутешніх вояків не наважується братися за справді небезпечні замовлення, тож перебивається безглуздими дорученнями на кшталт доставлення діжки бридкого пива з одного міста в інше, ризикуючи життям за жалюгідну сотню веленів. Та й попит на таких замурзаних телепнів геть кепський: вони грубі й різкі в розмовах із замовниками, ніби не розуміють елементарних речей. Ніхто не співпрацюватиме з тобою, якщо ти не прагнеш виконувати роботу краще за інших. Грубою силою й умінням виживати серед чудовиськ уже нікого не здивуєш. Більш здібні об’єднуються в банди — так і працювати легше, і шансів вижити більше. Якщо пощастить, банда поступово набирає популярності, згодом вигадує чудернацьку назву, перетворюється на повноцінне братство й навіть може дозволити собі власний дім.

Високооплачувані або ж особливо небезпечні замовлення розподіляють лише між найкращими братствами Холлоумура: «Трясовиною», «Кривавим дощем», «Зміїним лігвом» та, звісно, нашим — «Безпритульними вовками». Коли замовник подає заявку у своєму місті, вона спершу потрапляє до Розпорядника Холлоумура. Саме він визначає складність завдання, вартість послуги, а вже потому передає замовлення тим найманцям, які його виконуватимуть. Пробитися в еліту вкрай складно: конкуренція надто висока, і трапляється, що окремі найманці місяцями сидять без діла. Та щойно потрапиш до переліку найкращих з найкращих — про вільний час і відпочинок можна забути. Нашому лідерові знадобилося чимало зусиль, аби нас почали вважати зразковими виконавцями.

Що ж до «Зміїного лігва», то ці кляті хвальки небезпідставно мають таку бридку назву. Я ненавиджу змій і все, що з ними пов’язано: небезпечні, в’юнкі й до біса огидні. Обличчя кожного з цього слизького братства усіяне потворними шрамами й каліцтвами, якими вони хизуються, мов найдорожчими трофеями. Вони підступні та жорстокі, однак роботу виконують без жодних дорікань з боку замовника. 

З’явившись у місті, Змії — як ми називаємо їх між собою — ніколи не втрачають нагоди затіяти бійку з кимось нижчим за рангом, принижуючи слабших, щоб підкреслити власну значущість. Собі рівних вони зазвичай не чіпають без вагомої підстави, та це негласне правило чомусь не стосується нашого Фініана. Якимось дивом Змії постійно його цькують, обираючи моменти, коли решти братства немає поруч. А все через те, що він не вписується в їхні дурнуваті стандарти «краси». Фініан має довге, шовковисте волосся з напрочуд дорогим відтінком білого. Звісно, цей колір не природний, а результат неперевершеного таланту нашого алхіміка Міро. Зачісці Фіна могла б позаздрити будь-яка столична красуня. Він худорлявий, але підтягнутий, і його раз у раз плутають із дівчиною через надто миловидне обличчя та сором’язливу поведінку. Втім, попри все це, Фініан має низький, оксамитовий голос, який дивує багатьох разючим контрастом із його зовнішністю.

Я прямую до ринку — місця, де можна придбати не лише харчі, а й товари з усіх куточків Асґарії. Звісно, через складність постачання ціни подекуди сягають захмарних висот. Якщо жити лише в Холлоумурі й не виходити за його межі бодай тиждень, можна добряче збідніти або й померти голодною смертю, адже тут ніхто не пожаліє найманця, що просиджує штани без діла. Працюй або помри — іншого місцеві жителі тобі не запропонують.

Саме тому наш лідер закуповується в містах, де ми виконуємо замовлення. Так він заощаджує кошти, адже цінова політика в Холлоумурі та столиці разюче відрізняється. Якщо в столиці картопля коштує один велен за штуку, то в Холлоумурі одна картоплина тягне на всі двадцять. Тож гнів Крістіана через «неперевершену чистку» нашого Хана цілком зрозумілий: той змарнував половину високосплачуваного замовлення за один-єдиний раз.

— Трясця! Де подівся Фініан? — бубоню я собі під ніс, обійшовши майже весь ринок від початку й до кінця. 

Я вже минула прилавки з харчами, спеціями, зброєю та дивинами з усієї Асґарії й зрештою опинилася в тій частині, де купчаться низькорангові найманці, виставляючи на продаж мотлох із давніх вилазок і намагаючись збути його за безцінь, аби протягнути ще день в очікуванні жаданого замовлення. 

Не міг же він просто розминутися зі мною? 

Я зупиняюся, аби обміркувати свої наступні дії, але в ту ж саму мить мене зачіпає якийсь сивий, спітнілий від бігу, розпашілий чоловік.

— Та ти зовсім здуріла, чи що?! — гаркає він, зиркаючи так, ніби я — найголовніша з його проблем. — Очі розкрий, кобило, не стій посеред дороги, людям пройти ніде!

Однак у його очах швидко спалахує усвідомлення того, на кого саме він відкрив свій брудний рот.

— Що ти щойно бовкнув? — загрозливо запитую я, роблячи вираз обличчя якомога суворішим.  

— Я… я не знав, що це ви, — він ковтає слину й поспіхом відступає на крок. — Перепрошую, пані, щиро перепрошую. Я язика не стримав… більше не повториться!

— То, може, мені відрізати тобі язика, аби ти й справді не мав змоги повторити?

Десь глибоко всередині мені його навіть шкода. Та якщо дозволяти кожній собаці гавкати на тебе без жодних наслідків — твій авторитет стрімко летітиме в прірву. Фініан надто м’який до своїх кривдників: він здатен дати людям і десятий шанс на помилку. У моєму ж світогляді в таких покидьків немає навіть єдиного права на хибу. Саме тому мене бояться такі як цей незнайомець, який тремтить переді мною з хворобливо блідим обличчям. 

— Благаю! Змилуйтеся! 

Він важко падає переді мною на коліна, забруднюючи свій одяг у багнюку, й схиляє голову в молитві, що тихо зривається з його вуст. Трясця, Єдиновірці тепер і серед найманців завелися?