ГЛАВА 6. БАРБАС.

ГЛАВА 6. БАРБАС.

Ноксія…
Похмурий край, що потопав у вічному мороці. Не було тут ані сонця, ані місяця — лише туман, що стелився між мертвими деревами, закриваючи обриси скель і руїн, що розсипалися під натиском часу. Повітря було напоєне вологою і запахом прілого листя, а під ногами можна було побачити сліди когось, хто пройшов тут раніше. Але сліди ці ніколи не вели назад…

На найвищому дереві, серед скрученого гілля, застигли дві постаті — Вовкулак і Василіск. Їхні хижі очі пильно стежили за дорогою, що губилася в тумані.
— Її кров… напевно ж така солодка, як цього кролика — глухо промовив Вовкулак, вдихаючи повітря і злизуючи гострим язиком залишки червоного сліду з власного кігтя. — Я все ще відчуваю цей запах. Теплий, п’янкий… особливий.
— Не дивно, — прошипів Василіск, обплітаючи гілку своїм хвостом. — В жилах цієї відьми тече магія часу, і саме вона є ключем до пробудження Реліквій. Ми отримаємо її, але не зараз. Спершу нехай ці відьомські потвори розберуться з Барбасом.

Вовкулак оскалився, показуючи довгі ікла.
— Чому ми не нападаємо одразу? Вона беззахисна! Я відчуваю її страх навіть звідси…
— Ти дурний, якщо так думаєш, — зі зневагою відповів Василіск. — Вона не одна. І якщо ми нападемо, Барбас знищить нас раніше, ніж вони встигнуть збагнути, що відбувається.

Вовкулак насупився, але не сперечався. Василіск мав рацію. Барбас — демон страху, один із найнебезпечніших супротивників, здатний перетворити на порох навіть найсміливіші душі. Спочатку потрібно дозволити йому зіграти свою партію…

І наче в підтвердження його слів, у темряві щось зашурхотіло.

Вовкулак і Василіск завмерли, коли біля підніжжя дерева з’явилося тремтливе мерехтіння. Повітря здригнулося, ніби сама реальність не витримувала його напруги. Простір розверзся, і з нього вихопився вихор світла, що поступово згасав, залишаючи по собі постаті.

Зачаровані…

Фібі першою вдихнула сперте повітря Ноксії й озирнулася навколо.
— Бррр… — вона обхопила себе руками. — Це місце ніби створене для жахіть.

Пайпер нахмурилася, вдивляючись у густий туман.
— І не кажи. У мене таке відчуття, що ми не самі.
— Бо ми і не самі, — серйозно додав Константин, розглядаючи місцевість. — Тут відчувається темна енергія. Дуже потужна…
— Нічого дивного, — пробурчав Дін, закручуючи рукав. — Ми ж у лігві страху, так?

Сем уважно вдивлявся в далечінь.
— Десь тут має бути Барбас.
— Та вже, мабуть, чекає на нас, — додав Коул, примружившись.

Прюденс, що стояла позаду, стиснула руку Пайпер.
— Сестро, все буде добре. Разом ми переможемо.

Пайпер кивнула, але тривога в її очах не зникла.

Ніхто не помітив, як над ними, на дереві, Вовкулак і Василіск обмінялися хижими поглядами.
— Ну що ж, — шепнув Вовкулак, примруживши очі. — Подивимося, як вони танцюватимуть у тенетах кошмарів…

Темрява згущувалася, мов живий організм. Важке повітря Ноксії набирало густоти, стаючи майже відчутним на дотик. Листя на мертвих деревах тремтіло від холодного вітру, що, здавалося, не мав джерела.

І тут вони почули його…

Копита.
Глухі, владні удари, що віддавалися луною в землі, примушуючи сам ґрунт здригатися під їхньою вагою. Кожен удар — ніби серцебиття самого жаху.

Із туману, що розповзався, наче чорний дим, вийшов він.

Кінь.
Але не просто кінь — чудовисько, створене з кошмарів тих, хто колись насмілився зазирнути в його очі. Його тіло, зіткане з тіні, вирувало і змінювалося, немов дим, але кожен м’яз, кожен рух видавали його реальність. Його грива скидалася на згустки чорного полум’я, що не горіло, а пожирало саме світло. З пащі зривалася густа пара, що пахла смертю і розпачем.

А верхи на ньому сидів той, кого чекали.

Барбас.
Демон страху. Володар нічних жахів.
Він не мав потреби говорити одразу. Його присутність сама по собі вселяла паніку. Його очі, дві безодні, що поглинали душу, повільно пробіглися по обличчях Зачарованих.
— Я відчуваю вас… — його голос був шепотом, що проник у кожен закуток свідомості. — Ваші страхи… Вони смачні.

Фібі ступила вперед, стиснувши руки в кулаки.
— Твої ігри більше не працюють на нас, Барбасе!

Демон посміхнувся.
— Чи не працюють?..

Він повільно зліз з коня. Його плащ, що здавався витканим із найгустішої темряви, розвівався позаду, хоч вітру тут не було.
— Ви знову прийшли в моє царство, — сказав він, наближаючись. — Ви принесли мені свої страхи добровільно… Як мило.

Дін схрестив руки.
— Ти або здаєшся, або ми розіб’ємо тобі пику.

Барбас засміявся — тихо, ледь чутно, але цей сміх заповнив простір навколо.
— Як же мені подобаються ваші спроби бути хоробрими… Але я тут не для розмов.

Він підняв руку, і навколо завирувало чорне марево. Туман згущувався, темнішав, починаючи вібрувати, мов жива істота.
— Ти хочеш страху? — запитала Прюденс. — Ну тоді сам відчуєш, що таке поразка!

Вона простягнула руку, готуючи заклинання, але Барбас лише хмикнув і рвучко стиснув кулак.

Темрява вибухнула.
Чорний туман розлетівся в усі боки, поглинаючи всіх і кожного. Він ліз у легені, заповнюючи їх холодом, у свідомість — впорскуючи жах.

Першим скрикнув Сем.
Його очі широко розкрилися, коли перед ним почало проявлятися щось…
Те, чого він боявся найбільше.
І він був не один.

Кожен із них бачив…

Те, що змушувало їхню душу здригатися.

Барбас усміхнувся.
— Час побачити свої справжні кошмари.

Світ довкола них зник.

Темрява, що згустилася від чорного туману Барбаса, поглинула все. Вона лізла під шкіру, пробиралася в голову, викликала давні спогади, від яких хотілося втекти.

Фібі була першою, хто відчув його вплив.
Перед нею постала сцена, яка колись вже переслідувала її уві сні: сестри, мертві. Їхні тіла лежали на кам’яному підлозі, розкидані в калюжах крові. Вона зробила крок уперед, серце калатало у грудях.
— Ні… Це не може бути правдою…
— Це твоя реальність, — прошепотів голос Барбаса. — Твій найбільший страх, Фібі.

Вона скрикнула і спробувала торкнутися Прюденс, але її рука пройшла крізь тінь. Видіння розчинилося, але біль залишився.

Дін Вінчестер похолов, коли перед ним з’явилося щось значно гірше, ніж будь-який демон.
— Ні… Чорт забирай…

На нього дивився Сем. Але не той Сем, якого він знав, а той, яким він боявся його побачити. Очі молодшого брата світилися жовтим полум’ям, його обличчя спотворювала гримаса божевілля.
— Я обіцяв тобі, Діне, — промовив він спотвореним голосом. — Я стану тим, ким призначено…

І він простягнув руку, в якій спалахнуло пекельне полум’я.
— Ти маєш вибір, — шепотів голос Барбаса. — Або він, або ти…
— Замовкни! — закричав Дін, витягуючи «Кольт», але його пальці тремтіли.

Тим часом Прюденс впала на коліна, стискаючи голову руками.
— Ні, ні, цього не може бути…

Перед нею стояв Коул. Але не Коул, якого вона знала. Він був у своїй демонічній формі, і його очі дивилися на неї з крижаною байдужістю.
— Ти завжди знала, що я таким буду, — сказав він, — і ти ніколи не зможеш мені довіряти.

Його тіло почало розчинятися в полум’ї, і Прюденс закричала, намагаючись його втримати.

Сем задихнувся, коли побачив перед собою людину, яку боявся втратити найбільше.
— Джессіка…

Його наречена стояла перед ним у тому ж білому нічному вбранні, що й тієї жахливої ночі. Її очі були наповнені сльозами, а губи тремтіли.
— Чому ти не врятував мене, Сем?
— Я… я намагався…
— Ти завжди знав, що не зможеш. Бо ти — це зло.

Сем відчув, як йому бракує повітря.

Барбас посміхався, насолоджуючись хаосом, який посіяв.
— О, як же це прекрасно, — мовив він, оглядаючи свої творіння. — Людські страхи… Вони завжди такі передбачувані…

І тут почувся голос.
— Дзеркало!
Фібі, схопившись за голову, раптом зрозуміла, що має зробити.
— Ми повинні використати дзеркала! Вони покажуть, що це лише ілюзія!

Барбас скривився.
— Ти думаєш, що це допоможе?..
Але вже було пізно.

Прюденс, зібравши волю в кулак, створила перед собою магічне дзеркало. Відображення миттєво розбило її страх — Коула більше не було.

Дін підняв дзеркальний уламок, і його кошмарний Сем зник у мороці.

Сем вчепився в срібне дзеркало, і Джессіка, перш ніж розчинитися, прошепотіла:
— Пробач мене…

Барбас закричав, коли його власна ілюзія почала розпадатися.
— НІ! Це неможливо!

Кінь Кошмар захрипів, його тіло затремтіло. Він почав зменшуватися, його грива згасала, поки не залишилася лише жменька золотого пилу.
— НІ! Це неможливо! — Прокричав Барбас — Ви не можете мене перемогти... хоча ви не зможете дістати той пил до тих пір, поки хтось із вас не пожертвує власним життям задля порятунку інших, ніхто так просто звідси не вибереться!
Сем зробив крок уперед і націлився револьвером на Барабаса:
— Перевіримо, чи й справді ніхто не вибереться звідси живим?
Він натиснув на курок, куля полетіла в демона страху, але змінила траєкторію і повернулася до Сема, вона влучила йому в серце.
Прюденс відкинула рукою Барбаса на гостре кміння, Пейдж почала зцілювати рану Сема, не даючи йому померти.
Бачачи свою поразку Барбас почав розчинятися у повітрі і зник.
Сем закашлявся, коли Пейдж повністю зцілила його рану, він підвівся, підійшов до тієї купки, що залишилася від Кошмара, нахилився і взяв Пил Вогню у долоню.
Всі присутні в Ноксії зраділи тому, що перемогли, Дін обійняв Сема, адже думав, що втратив вже його назавжди.

Але перш ніж вони встигли оговтатися, на них накинулися нові вороги.

Вовколак і Василіск зістрибнули з того дерева, де до цього ховалися, і кинулися вперед.
— Віддай реліквію, хлопче! — загарчав Вовколак.

Сем підніс руку до очей.

— Не дивіться йому в очі! — закричав Коул, кидаючись у бій.

Із темряви почулися моторошні звуки.

Василіск свиснув, і з мороку з’явилася армія Гульїв — кам’яних істот, створених його поглядом.

Зачаровані кинулися в бій.

Сем спробував атакувати з Пилом Вогню, але одна з істот вдарила Пайпер по голові.

— Пайпер! — скрикнула Прюденс.

Вовколак підхопив її і стрибнув назад.
— Вона наша!

Василіск оглянув поле битви і глузливо посміхнувся.
— У нас є пропозиція. Всі Смертельні Реліквії… в обмін на вашу сестру. У вас 24 години.

З цими словами він зник у темряві, забравши Пайпер із собою.

Темрява Ноксії знову поглинула все.

Свічки в залі м’яко мерехтіли, відкидаючи довгі тіні на стіни. Лео, Шарлотта та Старійшина сиділи у центрі магічного кола, не зводячи очей з нерухомих тіл, які перебували у світі сновидінь.
— Вони впораються, — тихо промовила Шарлотта, поглядаючи на Лео.
— Вони не мають іншого вибору, — відповів Старійшина.

Лео стиснув кулаки, стежачи за Пайпер. Його серце калатало, адже він знав — вона зараз у найбільшій небезпеці.
— Ти боїшся за неї, так? — запитала Шарлотта.
— Завжди, — зізнався Лео.

Шарлотта гірко всміхнулася.
— Любов завжди була силою роду Зачарованих. І водночас їхньою найбільшою слабкістю…
— Але й найбільшою зброєю, — додав Старійшина.
— Ти ж знаєш, що я готовий віддати все, аби її врятувати, — Лео повернувся до Шарлотти. — Як і ти готова віддати все за Метью…

Шарлотта опустила очі.
— Я знаю, як це — завжди захищати кохану людину і завжди за неї хвилюватися.

Лео поклав руку їй на плече.

— Ми ще можемо врятувати весь світ... 
Але в цей момент повітря в кімнаті здригнулося.

Раптом тіло Пайпер, що нерухомо лежало у захисному колі, почало тьмяно світитися. Лаванда, розкидана довкола, захвилювалася, немов від вітру.

— Що відбувається?! — вигукнула Шарлотта, підводячись на ноги.

Світло навколо Пайпер ставало дедалі яскравішим, доки її тіло не почало… розчинятися.

— Ні, ні, цього не може бути! — Старійшина кинувся вперед, спробувавши торкнутися її, але пальці пройшли крізь пустоту.

Лео з жахом дивився, як кохана жінка поступово зникає, немов тінь на світанку.
— Вони викрали її не тільки в сновидіннях… Вони забирають її у реальності! — вигукнув він.

Останнє, що вони побачили — це слабке мерехтіння лавандового світла. Потім залишилася тільки порожнеча.

— Пайпер… — прошепотів Лео.

У цей же момент у Ноксії Зачаровані і їхні союзники відчули, як їх тягне назад.

Темрява, що охоплювала місто, почала згасати, і вони відчули, як їхні свідомості вириваються з пастки сну.

Лео, Старійшина і Шарлотта побачили, як тіла всіх, хто перебував у Ноксії, раптово здригнулися і почали прокидатися.

Фібі першою відкрила очі, різко сідаючи і вдихаючи повітря, наче її витягли з глибокої води.

— О, Боже… — видихнула вона, озираючись.

За нею прийшли до тями Дін, Сем, Прюденс, Коул, Мерлін і Ван Хелсінг.

Але місце, де мала бути Пайпер… було порожнім.

Лео підскочив і кинувся до того місця, але замість коханої там залишилася лише легка аура, що розчинялася в повітрі.

— НІ! — закричав він.

Шарлотта затулила рот рукою, а Фібі відчула, як у неї похололо серце.

— Вони забрали її… — прошепотіла Прюденс.

Сем підвівся, стиснувши в руці Пил Вогню.

— Ми повернемо її, — сказав він, дивлячись на всіх.

Але в його голосі не було впевненості.

Лео опустився на коліна, стискаючи кулаки.

Пайпер більше не було поруч. І тепер у них було лише 24 години, щоб врятувати Пайпер